Віталій Скоцик: За ринок землі без корупції

У проектах коаліційних угод звернули увагу на проблему незавершеності аграрної реформи. Запровадження ринку землі вкотре з’являється на рівні гасла. Для практичної реалізації цього гасла багато років бракує як політичної волі, так і професійного досвіду і системності у здійсненні реальних реформ.

До парламенту не потрапили сили, які послідовно блокували будь-які спроби завершення земельної реформи. Тепер, здавалося б, є всі шанси, що про-європейський склад Верховної Ради надасть українському земельному ринку європейських рис. Насамперед, це прозорість і чесність правил, які стимулюють діловий прагматизм та ініціативу виробників; відсутність корупції; доступну фінансову підтримку держави.

Однак, в цьому питанні «європейський» треба розуміти, не абстрактно (як іноді буває), а як необхідність запозичити ефективні юридичні практики та адаптувати українське законодавство до норм ЄС.
Європейський досвід

Угода про асоціацію містить главу «Сільське господарство та розвиток сільськогосподарських територій». Зокрема, передбачається сприяння «взаємному розумінню політик у сфері сільського господарства та розвитку сільських територій; обмін найкращими практиками щодо механізмів підтримки політики у сфері сільського господарства та розвитку сільських територій; покращення конкурентоспроможності сільськогосподарської галузі та ефективності і прозорості ринків, а також умов для інвестування».

Генеральний план європейської інтеграції для агросектору виписаний, при чому розвиток економіки тут поєднаний із соціальним фокусом на розвиток громад.

Здавалося б, потрібно просто забути про популізм і діяти!

Якщо ж говорити про правила більш детально, то необхідно проаналізувати пройдений шлях -  зробити узагальнення про принципи земельного господарства у країнах Старої та Нової Європи:

•    по-перше, земля сільськогосподарського призначення повинна бути у приватній власності;

•    по-друге, земля не може бути акумульована великими масивами в одного власника;

•    суворі обмеження щодо продажу землі іноземцям.
Як порядкують землею у Європі?

В більшості країн Західної Європи максимальна площа володіння землею коливається в межах від трьохсот до п'ятисот га. Можна акумулювати певні масиви для великомасштабного виробництва, але тоді, переважно, інвестор викупає одну або дві ділянки, а інша земля орендується. Формула має бути така, щоб в українських громадян і компаній у володінні були невеликі ділянки землі і можливість орендувати більші площі, якщо є така потреба.

Окрім того, в багатьох країнах ЄС нині заборонено придбання землі сільгосппризначення іноземними юридичними і фізичними особами. Наприклад, у Польщі, яка вступила до ЄС 2004 року, придбання сільськогосподарських земель для іноземних фізичних та юридичних осіб стане можливим лише з 2016 року. При цьому, попри формальну заборону, за неофіційною статистикою, приблизно 400 тис. га перебуває у власності іноземних громадян чи компаній через польських громадян.

Тому, якщо у нас є побоювання, що іноземці, маючи більші фінансові можливості, скуплятимуть землю в Україні, то слід подивитись на європейську практику, і ввести певні обмеження, які вводили всі без винятку нові країни-члени ЄС.

Водночас, європейська практика не означає повну лібералізацію. Тобто, немає такого, щоб земля була вся в державній власності. В Угорщині, наприклад, приблизно 2 млн. га перебуває у державній власності. Потрапила вона туди приблизно так, як і в Україні - під час розпаювання колгоспів чимало людей не отримали належні паї, тож ця земля перейшла в управління до державної агенції. Крім того, були такі самі схожі науково-дослідні інститути, академії, які є на сьогодні в Україні.

Про державний земельний фонд

У більшості випадків державний земельний фонд таких країн не підпорядковується міністерству сільського господарства, а перебуває у віданні окремої державної інституції, яка займається тим, що ефективно розпоряджається державними землями, наприклад, шляхом здачі їх в довгострокову оренду.

Раціональна система регулювання ринку – не менш важливий виклик для держави з високим рівнем корупції, ніж ризики монополізації землі великим бізнесом. На жаль, в Україні втілення ідеї земельного банку пішло хибним шляхом.

В той час, як у Північній Америці, скажімо, земельний банк – це не фінансовий, а регулятивний орган, який гарантує те, що земля залишається сільськогосподарською і ефективно використовуватиметься. Сподівання, що земельний банк буде надавати дешеві кредити під заставу землі сільгоспвиробникам, на жаль, у більшості випадків не справджується: ця установа стає таким само гравцем на ринку, як і всі інші фінансові інституції.

Якщо ж держава має достатньо коштів і регуляторну політику, щоб підтримувати агровиробника, вона може легко дати дешевші гроші через державні банки. І тоді ідея земельного банку відпадає сама собою.

Сьогодні в Україні державних банків достатньо, і створювати ще одну інституцію не варто. Натомість, функції земельного банку може взяти на себе Державне земельне агентство за прикладом Польщі, де немає державного земельного банку, але є державне земельне агентство. Воно  відповідає за обіг аграрних земель і наглядає за всіма контрактами щодо купівлі-продажу землі.

У Франції є схожа інституція, без якої неможливо виконати жодного контракту купівлі-продажу землі. Державна агенція відповідає і за те, щоб земля отримала достойного власника або достойного користувача.

В умовах України не слід починати створювати додаткові регулятивні структури -  цей процес завжди містить великі корупційні спокуси і справедливо породжує недовіру серед аграріїв. Потрібно відбудувати ефективний регуляторний механізм відповідно до європейських практик і без української традиції корупції.

ІЦ УАК за матеріалами