Пропозиції УАК щодо організаційної структури розвитку агробізнесу набувають поширення

За ініціативи Міністерства аграрної політики та продовольства України та підтримки Проекту ЄС «Підтримка впровадження сільськогосподарської та продовольчої політики в Україні», нещодавно відбувся експертний круглий стіл на тему: «Залучення малих виробників до організованого аграрного ринку. Сучасний стан та стратегія для України».

Йшлося про  участь малих виробників у організованому обігу сільгосппродукції, можливості їх реєстрації як суб’єктів господарювання,  перешкоди на шляху для реєстрації ОСГ у економічно активні форми господарювання. До парадигми реформування держпідтримки АПК було запропоновано внести вісім цілей. Зокрема, обґрунтованість та прогнозованість аграрної політики та програм підтримки малих виробників; адресність та справедливість розподілу бюджетних коштів; публічність їх розподілу; доступність бюджетної підтримки для всіх форм виробників; прозорість, публічність та незаангажованість рішень та/або дій чиновників; запобігання зловживанням та шахрайству; зрозумілий та прозорий алгоритм участі та імплементації державних програм підтримки, а також надійність та достовірність прийняття рішень, можливість оскаржень та виправлень. 

У своїй доповіді народний депутат України, президент УАК Леонід Козаченко наголосив на необхідності диверсифікації держпідтримки с/г товаровиробників та визначенні того, хто ж такий фермер в Україні.

За результатами круглого столу учасниками було запропоновано серед пріоритетних дій уряду щодо надання державної підтримки на 2020-2025 роки визначити ключовим розвиток малих виробників та сімейних господарств, представництву ЄС в Україні – продовжити імплементацію заходів щодо розвитку сільських територій та підвищенню конкурентоспроможності аграрної галузі і малих с/г  виробників.

«Ефект недобутерброду» або як не наробити помилок при диференціації аграрних підприємств»  

Якою має бути диференціація аграрних підприємств та ефективний  механізм розподілу державної підтримки? Над цими питаннями у своїй аналітичній статті «Ефект недобутерброду» або як не наробити помилок при диференціації аграрних підприємств»  розмірковує  доктор економічних наук, професор ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» Олександр Єранкін.  

 «Як відомо, про економіку можна говорити тоді, коли її можна виміряти. Ці прописні істини згадуються кожного разу, коли розгортаються суперечки щодо подальшого реформування вітчизняної економіки. Зокрема, це відноситься до дискусії, що зараз активно розгортається відносно шляхів ефективного використання державних коштів, що спрямовуються на аграрні субсидії. Взагалі, стан виконання бюджетних програм, передбачених на підтримку АПК України в 2018 році, станом на початок жовтня є просто катастрофічним – використано лише трохи більше 13 % коштів з передбачених Державним бюджетом 6,311 млрд. грн. Тобто можна стверджувати, що реальна державна підтримка українських аграріїв фактично непомітна, імітується і залишається «на папері». При цьому така ситуація провідними експертами агроринку прогнозувалася ще на початку року, адже не були розроблені чіткі критерії та механізму використання цих  коштів.

Ще більше песимізму додають «дискусії» щодо формування державного бюджету на 2019 рік в частині підтримки АПК. І поки що вимальовується перспектива фактичного заморожування ситуації і збереження діючої системи розподілу. В цьому ракурсі вже зараз критично необхідно розробити чіткі критерії поділу «аграрного пирога». І одним із таких критеріїв є диференціація аграрних підприємств за розмірами та розробка відповідної державної стратегії розвитку агропромислового комплексу України щодо кожної групи підприємств. Зокрема, такий діалог вже триває, який ініціювала Українська аграрна конфедерація, залучивши до дискусії представників влади, громадських організацій, науки, бізнесу  http://agroconf.org/content/hto-osvoyit-7-milyardiv-tri-gospodari-tri-strategiyi-0

Так, пропонується виділення за розмірами чотирьох (є пропозиції і трьох) груп підприємств: мікро (земельний банк – до 20 га і валова виручка до 15 тисяч євро), малі (відповідно до 200 га, 100 тис. євро та середньою  кількістю  працівників  не більше 50 осіб), середні (відповідно до 10000 га, 5 млн. євро та 250 осіб) та великі підприємства (відповідно понад 5 млн. євро, 10000 га та 250 осіб). Такий розподіл, на думку фахівців, повинен допомогти визначити стратегію, яка найбільше врахує драйвери розвитку тієї чи іншої групи підприємств.

Безумовно, обсяг державної підтримки підприємств агробізнесу потребує концентрації на ефективних «точках віддачі». Інакше ми спостерігаємо «ефект недобутерброду», коли маленький шматочок масла намагаються намастити на тисячі кусочків хлібу. Тоді краще вже обрати кілька порцій і все ж таки відчути смак бутерброду, тобто отримати максимальний ефект від перерозподілу коштів платників податків.

Безумовно, запропонована методика має переваги, перш за все, чіткість і простоту. І вона має логічне обґрунтування, оскільки в Україні вже історично сформувалися три (або чотири) пласта агробізнесу, які потребують відповідної правової оцінки. Проте, вважаю, що в даному напрямку слід поглибити роботу, оскільки простий автоматичний поділ підприємств за вказаними критеріями містить цілу низку небезпечних моментів, які можуть знівелювати позитивні очікування. Основні з таких ризиків наступні:

1.       Існує загальновідомий феномен – «корпоративна вуаль», коли в юридичний та бухгалтерський спосіб можуть приховуватися справжні розміри підприємства та його реальні власники чи бенефіціари. Наприклад, якщо «невигідно» бути мати підприємство з 10000 га земель, то завтра з’являться 2 юридично незалежних підприємства по 5000 га (звичайно бенефіціар залишиться то й же). Взагалі, в нашій офіційній статистиці поняття «агрохолдинг» по суті і не існує. Є сотні філій з земельними банками, як правило, меншими за 10000 га.

2.       Може втрачатися стимул для розвитку. Умовне успішне  мікропідприємство з 19 га чи мале зі 190 га природно буде мати бажання до розширення свого бізнесу. Але може статися ситуація, що тоді воно буде втрачати державну підтримку (в якійсь її частині). Тоді виникає вибір: чи доцільно розвиватися або (знову ж) використовувати «корпоративну вуаль».

3.       Розмір землекористування має різне значення для різних галузей та природно-кліматичних зон. Згадаємо птахофабрики, які були на єдиному сільськогосподарському податку, який розраховувався, виходячи з розмірів землекористування.

4.       Те ж саме – щодо показника кількості працюючих. Науковий прогрес неодмінно веде до заміни ручної праці автоматизованою. Отже, іноді важко штучно утримувати необхідну кількість працівників.

5.       Щодо розміру фінансових результатів (доходу). Практика показує, що існують великі резерви для фінансово-бухгалтерських служб, як «показати» необхідну виручку, так і «сховати» її.

Таким чином, використання критерію «розміри» підприємства для диференціації аграрної стратегії держави повинно мати додатковий (підсилюючий) характер, але не головний! Фактично повинна діяти своєрідна «матриця» критеріїв. Безумовно чітко визначених і зрозумілих для ринку (поєднання розмірів, спеціалізації, можливо географічних особливостей, інших особливостей агробізнесу).

Для початку необхідно визначитися з місією дотацій. І тут можна виділити дві великі групи: компенсатори та драйвери розвитку.

Щодо компенсуючих дотацій. Вони не повинні бути просто як «атавізм» мислення «колгоспного» періоду або данина моді. Дотації як компенсації українським аграріям цілком мають логіку в ринковій економіці, адже вони (хоч і частково) вирівнюють викривлені умови конкуренції України з аграріями більшості країн – наших конкурентів на світових ринках продовольства (особливо – країн ЄС), які часто отримують дотації в десятки, а то і сотні разів більші, ніж українські виробники (в розрахунку на одиницю земельної площі чи голову тварин).

Дотації на розвиток в наших умовах отримати та обґрунтувати ще складніше. Хоча якраз і необхідно підтримати «точки зростання» економіки. На жаль, маємо тривалу історію роздачі державних коштів під ефемерні проекти, які навіть сформували цілий пласт «корупційної економіки». Тому в цьому аспекті слід оцінювати виплату дотацій як інвестиції. По суті ми говоримо про грантовий принцип. І тут слід використати досвід і знання інвестиційних компаній, а також міжнародних організацій (ЄБРР, МФК та інші) щодо формування критеріїв оцінки того чи іншого проекту. Звичайно, «комісія», що буде визначати ефективність проектів (в тому числі і ефект для суспільства) повинна складатися з фахівців відповідного рівня (з відповідним стимулюванням); процес відбору проектів має бути максимально прозорим та проводитися за чіткими критеріями. В іншому випадку, «комісіями», які буде давати «зелене світло» перспективним проектам будуть кредитні комітети банків, а дотації мають використовуватися на компенсацію частини відсотків за кредит.

Щодо дрібних виробників (фермерів), яким бракує відповідної кваліфікації для складання бізнес-плану чи обґрунтування проекту, то тут якраз і повинна проявитися місія організацій (асоціацій), які об’єднують фермерів. Крім того, це буде стимулом для реальної кооперації (можна замовити цю роботу або найняти відповідних фахівців).

Таким чином, головним принципом диференціації підприємств агробізнесу щодо отримання ними дотацій повинно бути досягнення ефекту (економічного чи соціального) в розрізі таких цілей: розвиток певних галузей (експортно-орієнтовних, орієнтованих на переробку, які мають важливість для інших галузей тощо), розвиток певних територій (отримання соціального ефекту для сільських територій), створення умов для покращення умов-бізнес-середовища (розвиток інфраструктури, кадрове забезпечення, фінансове тощо). Пріоритетність кожної цілі – це предмет до широкої професійної дискусії.

Ще один важливий принцип: треба пам’ятати, що розподіл дотації – це своєрідна «каса взаємодопомоги». І право на їх отримання повинні мати ті, хто бере в цьому участь (у формуванні бюджету)! Іншими словами, спочатку необхідно здійснити своєрідне «е-декларування» для суб’єктів агробізнесу та сформувати реєстр доброчесних виробників: визначити, наскільки претенденти на дотації інтегровані в українське цивілізоване правове поле. Для цього слід відсіяти своїх «агроєвробляхерів», тобто тих, хто працює переважно «в тіні». Для цього треба також розробити чіткі критерії диференціації підприємств за такими показниками:

1.       Реально сплачені податки на одиницю виміру (земля, потужність, поголів’я тощо). В цьому аспекті абсолютно незрозумілою є відмова від механізму квазиакумуляції ПДВ (діяв у 2017 році) як максимально прозорого і де нема ефекту ручного (корупційного) керування. Звичайно, треба було змінити «налаштування», щоб левова частина дотацій не потрапляли до обмеженого кола підприємств (чи певної галузі).

2.       Для підприємств з пільговим оподаткуванням – обсяг «білої», тобто легальної виручки. Таким чином, це буде ще одним стимулом детінізації економіки.

3.       Кількість легально найнятих працівників з «білою» зарплатою і бажано з певним коефіцієнтом до мінімальної зарплати (наприклад, 1,5). Знову ж таки, тут ще треба враховувати галузевий принцип та спеціалізацію підприємства.

4.       Участь у соціальних програмах сільської громади – компенсація частини податків (за можливості правової). Звичайно, соціальна відповідальність компаній – це частина їх бізнес-стратегій або стратегія підтримки кандидата до влади перед виборами. Але ж все одне це краще, ніж нічого.

5.       Відсутність компанії (її бенефіціарів) у «реєстрі порушників» фіскальної дисципліни – слід проводити регулярно своєрідний «фінансовий моніторинг» та відсіювати ті компанії, які беруть участь у тіньових нелегальних фінансових схемах (за даними фіскальних органів).

Таким чином, для того, щоб аграрні дотації нарешті почали приносити користь як суспільству, так і агробізнесу, слід при їх розподілі керуватися не емоціями і популістськими гаслами, а чітко прописаними та максимально прозорими критеріями, які спрямовані на максимальну віддачу від фінансування тих чи інших програм».

ІЦ УАК