Павло Коваль: «Битву виграє армія, а війну – економіка»

Набувши статусу кандидата в члени ЄС, Україна зробила гігантський крок у бік реальної євроінтеграції, однак в суспільстві не відчувається ейфорії з приводу цього досягнення, галузеві та громадські спільноти майже не обговорюють можливості, що відкриваються, чиновники не знайомлять нас зі стратегією нашого подальшого зближення з Європою. Створюється враження, що наша ключова мета перетворилася на третьорядну та відійшла на задній план.

Виходить, коли бійці ЗСУ зі зброєю в руках захищають європейський вибір, в цей час в тилу на цьому напрямку панує затишшя? Що відбувається? Ми рухаємося чи ні? Що нас там чекає? Про це журнал сучасного агропромисловця "ЗЕРНО" запитав у генерального директора Української аграрної конфедерації Павла Коваля.

— З усіх європейських народів за європейські цінності кров’ю платить тільки Україна. І може скластися так, що солдат із генералом битву виграють, а політики її знецінять, і не тому, що вони зрадники, а, тому що можуть непрофесійно себе повести, виявити слабкість, нерозуміння. Адже перемога – складна річ, якщо вона не призвела до зміни світу навколо тебе, то її, по суті, немає. Сьогодні влада створила Національну раду і заявляє, що будемо відновлювати Україну. А що будемо відновлювати? Корупцію? Олігархат, монополізацію, непрацюючі суди? А, може, треба не відновлювати, а розгортати іншу економіку, в тому числі й аграрну, можливо, в деяких моментах треба повернутися до старого, наприклад, до галузевої структури? Я ніколи не погоджуся з тим, що Україні не потрібне свинарство, бо бачите, в Європі воно неефективне, чи льонарство, для якого були придатні 40% сільгоспугідь, мали 30 льонозаводів і два льонокомбінати. Чому ця галузь ефективна в Єгипті, Китаї, Німеччині, Нідерландах, а в Україні неефективна і його треба знищити? А що у нас із цукровиробництвом, хмелярством? Україна сьогодні є величезним споживачем імпортного хмелю і незабаром зіткнеться з гострим дефіцитом солодкого продукту. Ми так розтринькаємо всі галузі. І сьогодні, коли західні експерти запитують про історію нашого аграрного успіху, мовляв, як нам вдалося зібрати 110 млн т зернових та олійних, я їм відповідаю зустрічним запитанням: «А хіба ж можна назвати успіхом сировинну модель, коли в європейських країнах вартість експортної продукції в розрахунку на один га в сотні разів більша, ніж у нас?» Тобто, поки що, ми не бачимо моделі майбутньої України та її місця в ЄС.

— Чому так відбувається?

— В управлінні державою завжди дуже гостро відчувалася проблема стратегування. Покажіть мені, в якому законодавчому акті визначена така функція прем’єра, міністра чи іншого високопосадовця, як стратегування?

Проект закону України про стратегічне планування було подано до Верховної Ради ще у 2004 році, проте досі його ніхто не розглядав. А тому немає такої обов’язкової функції у наших чиновників. Приходить новий міністр, збирає експертну групу, знаходить грант – написали якусь стратегію, прокукурікали про неї у ЗМІ і забули, бо, як правило, ці документи на Кабміні не затверджуються. Я вже не кажу про програму Уряду, якої в нас немає вже другий рік, оце звідси походять недолугі промислова, оборонна, експортна, торговельна аграрна політики. В нашій угоді про асоціацію з ЄС є 13 глава: «Торгівля і сталий розвиток», а якщо ви піднімете документ «Нова аграрна політика України», там слова «Торгівля» немає зовсім. А тоді говоримо: «ой, а у нас проблеми з експортом і логістикою». Так, очевидно, будуть проблеми, бо ми не були готові до такого зовнішнього шоку, якого зазнали зараз. Іще ж його наслідки до кінця незрозумілі. Допоможи нам, Боже, зібрати врожай, посіяти озимі, бо якщо не посіємо хоча б п’ять млн га, то через 10 місяців велика біда буде. Можемо говорити про багато інших речей, наприклад, проблеми логістики. З 36 тис. вагонів, які стоять на 13 переходах у пробках, 9700 – і з зерном та аграрною продукцією і 14 напіввагонів із рудою. Причому пропускають їх на однакових правах. І що важливіше? Продовольча безпека для 42 млн українців, чи руда? Хтось стратегічно це моделює? Якщо не буде мислення як компетенції, не буде стратегування, як легалізованої функції, то так і будемо кидатися з однієї крайності до іншої, а нас при цьому будуть накривати ракетами. Бо ми вчасно не формулюємо, хто ми, та чого хочемо.

— Виходить, навіть зараз, на цьому етапі, коли однією ногою, нібито вже там, ми до кінця не розуміємо, чого туди йдемо? З чим нас там чекають?

— Дуже погано, якщо ми там станемо елементом чиєїсь стратегії. Бо ми сьогодні, наче пластилінові, з нас можна ліпити, що хочеш. Нам кажуть: запроваджуйте програму декарбонізації та «Зелений курс» і ми беззастережно погоджуємося. А потім нам скажуть: вам не потрібні ті й ті галузі, будете сировинним придатком для когось, і ми також мовчки кивнемо головою. Тому що обставини такі, що мусимо погоджуватися, бо свої патрони та снаряди не виробляємо, хоча вісім років війни минуло, я вже не кажу про ракети та інше озброєння. І тоді виникає запитання: а як ми всі ці роки готувалися перемагати ворога, чи ми думали вічно на Донбасі тримати оборону? Який в нас образ перемоги? На чому будемо заробляти, щоб виграти війну? Ці питання також зі сфери стратегування. Є така китайська мудрість: битву виграє армія, а війну – економіка. А що в нас з економікою? Я нещодавно повернувся з наради у податковій службі. Бізнес кричить криком: війна, а в нас податкові накладні заблоковані, процедура не працює в законний спосіб, а це заморожування оборотних коштів, яких у виробника і так, як кіт наплакав.

— На якій підставі блокуються накладні?

— Податкова система має відповідні механізми, якщо підприємство підозрюється у формуванні фіктивного податкового кредиту, система їх автоматично блокує, а потім підприємство звертається до податкової і кожен кейс треба окремо розглядати, чи є порушення, чи хтось помилку зробив чи треба подавати корегувальні таблиці з поясненнями. Наші члени телефонують і кажуть: «у нас із шести елеваторів п’ять опинилися в окупації, залишилася птахофабрика та комбікормовий завод, але в нас уже кілька місяців заблоковані накладні, одержуємо вп’яте від регіонального управління податкової відписку, що у нас нібито не співпадають види діяльності з основними засобами». Невже під час війни не можна розв’язувати ці питання оперативніше?

— В ЄС кожна країна має свою аграрну фішку. Чим ми могли б збагатити цю спільноту?

— Україна є найбільшим експортером соняшникової олії у світі. Ми маємо наголошувати нашим партнерам, що якщо станемо членом ЄС, то ця спільнота стане найбільшим експортером олії. Сьогодні після США та ЄС Україна на третьому місці за експортом кукурудзи, але після нашого вступу до Євросоюзу він ще більше зміцнить цю позицію. Можу назвати ще кілька наших сильних сторін. Тож треба формулювати нашу переговорну позицію, наголошуючи на них, а не схиляти голови та підгинати коліна і лепетати: «Ми не знаємо навіщо, але ви нас прийміть». Але наше найслабше місце – корупція, це те, за що об нас витирають ноги всі, кому не лінь. У нас солдат, народ і волонтер дотримується принципів, а чиновник – ні. Він святіший за Папу Римського, він навіть під час війни хоче урвати. Так ми не прийдемо в ЄС. Нам треба багато чого переосмислити і зробити не менше важливих кроків.

— Минуло більше двох місяців, але чому я не бачу ніяких повідомлень про початок реалізації цього статусу…

— Україна – дуже цікава країна, в нас деякі організованості та спільноти сильніші за державу: активісти, волонтери, і в окремих регіонах муніципальна влада. Але між державою і цими спільнотами – стіна, яку досі так і не вдалося пробити. Чому такий стратегічний напрямок, як рух в ЄС не обговорюється з громадянським суспільством? Євроспільнота має 35 пріоритетів, а також низку вимог до кандидата, з якими ми можемо погодитися, а можемо й подискутувати щодо окремих із них. Вже було повідомлення, що українська влада погодилася з усіма вимогами «Green deal», але я точно знаю, що не весь бізнес готовий виконувати вимоги цього курсу. І якщо ми це зобов’язання візьмемо на себе, то ми просто втратимо ринкові переваги, врожайність, зовнішні ринки, валове виробництво. Отже, закладається певна колізія. До речі, європейські виробники не одразу досягли належного рівня якості продукції, тобто нам теж потрібні якісь перехідні етапи.

— То варто нам рухатися вперед, чи нас влаштує багаторічне «зависання» у статусі кандидата?

— Ризик «зависання» і справді є, якщо вся країна не включиться в процес трансформації, який розпочався на початку 1990-х і, на жаль, зупинився. Змінювати треба все – мислення, поведінку, підходи до бізнесу, культурної та соціальної політики. Починаючи, від сьогодні. З відповідальністю і завзяттям, з яким наші захисники воюють на фронтах. І рухатися треба з розумінням того, що ЄС – не самоціль, а засіб та стимул нашого розвитку.

ІЦ УАК за матеріалами журналу "Зерно"