10.07.2017 14:41

Леонід Козаченко: Потрібна чітка стратегія розвитку АПК

версія для друку
10.07.2017 14:41

Чому Європа закриває свій ринок від українських аграріїв? Як Україна може стати годувальницею миру? Та навіщо аграрії просять державу нарешті визначитися зі стратегією розвитку АПК?  Про це — в інтерв'ю президента УАК, народного депутата Леоніда Козаченка виданню "Сільські вісті". 

— Леоніде Петровичу, чи можна однозначно стверджувати, що наші європейські партнери своїми обіцянками-цяцянками ввели в оману Україну?

— Сподіватися, що незабаром знімуть будь-які обмеження на експорт нашої продукції в Євросоюз, було марно. Тому що саме наші можливості для Європи є найнебезпечнішими, бо тамтешнє сільське господарство просто неконкурентоспроможне порівняно з українським. Так, воно успішне, але виключно за рахунок надмірних дотацій. Отже, якщо відкрити ринок для української продукції, то дотації європейським фермерам, щоб вони могли витримати конкуренцію проти наших аграріїв, треба буде збільшувати ще. Звісно, ЄС до цього не готовий.

— Так що ж нам робити з цим Євросоюзом, який замість манни небесної упхнув нам сухого коржа?

— Що нам важливо? Не стільки квоти до Європейського Союзу, скільки європейські реєстрація та сертифікація, бо європейські так звані реєстраційні номери виробників сільгосппродукції позбавляють нас необхідності сертифікувати свою продукцію в більшості країн світу. Тобто, якщо у вас є європейський реєстраційний номер, ви можете спокійно постачати свою агропродукцію на Близький Схід, у деякі країни Азії, без обмежень поставляти її в африканські країни, особливо до Північної Африки, навіть у країни Південної Америки.

— Тобто це своєрідна перепустка на світові ринки?

— Так, і це найважливіша для нас аргументація, чому нам потрібно йти в Європу. Звичайно, європейський ринок набагато простіший для нас і вигідніший за будь-які інші в світі. Тому що він ліквідний, тобто дає гарантії: якщо ви постачили продукцію, вам обов’язково за неї заплатять. Існує навіть так зване телефонне право: якщо телефоном погодили ціну та обсяги поставок і постачили, а вам не заплатили — це дуже легко оскаржити в суді. Бо їхні суди не такі «гуманні», як у нас, їм довіряють, зокрема й бізнес, бо там дуже легко вирішувати будь-які спірні питання і бути впевненим, що вас не ошукають. Інші ж регіони світового ринку складніші. А втім, зараз ми впевнено просуваємо по всьому світу нашу продукцію і співпраця з Європейським Союзом нам вигідна.

— Але, крім експорту, у нас є домовленості й щодо імпорту.

— Практично у нас немає жодних обмежень на імпорт їхньої сільськогосподарської продукції. Квоти ми не встановлювали й фактично зняли мито на її ввезення. А європейці мало того, що дотують своїх фермерів, — вони ще й субсидують експорт. Якщо за тих цін, які склалися на європейському ринку, фермер неспроможний продати свою продукцію за кордон, його субсидують, доплачуючи до експортної ціни ще додаткову суму. Цим дуже часто користуються, наприклад, польські експортери свинини.

Взагалі ЄС із великим острахом дивиться на українське сільське господарство. Можу навести безліч прикладів і висловлювань, які звучали як на приватних зустрічах, так і на офіційних. Наприклад, міністр сільського господарства однієї з великих європейських держав якось за кавою констатував: «Якщо ви прийдете в Європу, наші фермери збанкрутують».

— Але ж і у нас, в Україні, держава надає певну підтримку аграріям?

— Так, але вона не співставна з європейською. Торік сільське господарство і харчова промисловість України дали державі у вигляді податків понад 92 мільярди гривень. Натомість від держави отримали приблизно 22 мільярди держпідтримки. Зараз дотації аграріям в Україні становлять 1% вартості аграрного ВВП, тоді як у Європі майже 40% усіх коштів бюджету. В середньому це у понад 70 разів більше в перерахунку на гектар посівної площі, ніж у нас.

— Тобто, простіше кажучи, там держава дотує фермерів, а у нас навпаки…

— Так, фермер дотує державу.

— На чию користь співвідношення імпорту і експорту?

— Звісно, ми більше експортуємо, ніж імпортуємо. Сьогодні в структурі українського експорту продовольство займає майже 50%. Імпортуємо ж менш як 30% того, що споживаємо на внутрішньому ринку. Ми, безперечно, можемо обійтися без імпорту. Але імпорт — це конкуренція. От ви бачите продукт, якого в Україні не виробляють. Ви його купуєте, куштуєте — смачний. Український виробник думає: «Ти дивись! Я що, не можу такий зробити?!». Тому імпорт — це нормально.

— А частка нашого експорту в Європу?

— Якщо брати, приміром, експорт зерна, він становив близько восьми млн тонн. Загалом експортуємо 40 млн тонн, отже, вісім — це порівняно небагато. Стосовно молока, м’яса цифри ще менші.

— Що, на вашу думку, слід зробити, щоб покращити ситуацію в цілому?

— Зараз ми повинні провести дуже серйозну дискусію на рівні професійної громадської спільноти, Аграрної академії наук і взагалі НААН, на рівні Кабінету міністрів і Верховної Ради з метою аналізу справ у сільському господарстві й визначити стратегічну перспективу його подальшого розвитку.

У нас є три категорії господарств — малі, середні й великі. Яка з цих категорій найперспективніша для держави? Скільки хто створює робочих місць? Скільки сплачує податків? Скільки хто надає соціальної допомоги в тих регіонах, де працює? Які результати у них за урожайністю, продуктивністю худоби? Всі ці показники потрібно проаналізувати й напрацювати певні рішення.

Я за те, щоб малим фермерам підтримка була найбільша. Хоч вони створюють не так багато робочих місць, проте добре працюють у нішевому сегменті виробництва продовольства, там, де великі не працюватимуть. Середні підприємства можуть мати не таку велику підтримку, як малі. Що ж до великих, у яких 10 і більше тисяч га, найголовніше, що повинна робити держава, — контролювати, щоб у них не було монополії у виробництві продукції ні на рівні громад, ні на рівні регіону, ні на рівні держави. Нехай вони максимально конкурують між собою, створюють робочі місця, платять податки, постачають нашу продукцію за кордон, зокрема й у ЄС, якщо він колись відкриється.

— Визначення стратегії розвитку, звісно, — велика справа. Але, гадаю, лише нею проблему не вирішити, чи не так?

— Окрім визначення того, якими мають бути сільськогосподарські підприємства в майбутньому, треба паралельно вирішувати низку інших питань. Найболючіше — і воно має стосунок не тільки до аграрної сфери — це корупція. На жаль, в Україні її викорінення тільки обіцяють, але зробити це чомусь не в змозі.

Слід реформувати фіскальну політику в аграрному секторі, також дбати про те, щоб у аграріїв був доступ до фінансових ресурсів. Банківський сектор не працює, наша монетарна політика давно потребує реформування. Необхідно вирішити проблему ідентифікації державної землі, яка перебуває в тіньовому обігу. У нас сьогодні понад 10 млн га земель сільськогосподарського призначення у власності держави. І ніхто не знає, хто і як нею користується. Близько 15% її ідентифіковано, решта — в тіні. І, звісно, земельна реформа. Це наболіле питання, яке потрібно вирішувати.

— Наскільки великий потенціал в аграрній галузі має Україна?

— Найближчі 10 років ми можемо втричі збільшити виробництво сільськогосподарської продукції. Це і сировина, і продукція з доданою вартістю. Якщо говорити про зерно, то можемо подвоїти його виробництво. Зробивши це, твердо стоятимемо на другій сходинці в світі із торгівлі зерном після США. Ми вже посідаємо таку позицію, але маємо закріпити її. Для цього нам потрібно 75 млрд доларів інвестицій, які підуть у галузь рослинництва і тваринництва, в харчову промисловість і аграрну логістику.

— Але ж це величезні кошти!

— Насправді це невелика сума. Скажімо, такий обсяг іноземних інвестицій в аграрну галузь Бразилія отримала за останні дев’ять років. Ми ж за майже 30 — у рази менше. Тобто отримати такі інвестиції реально.

— Ви вірите, що нам нададуть такі гроші?

— Абсолютно! Такої країни, як наша, де зосереджена значна кількість світових чорноземів, більше в світі ніде немає. Але мова не тільки про чорноземи. Йдеться про кліматичні умови, про наявність вологи. Тобто Україна розташована в дуже привілейованому регіоні, де кількість опадів, наявність води, якість землі і професійна підготовка людей, які займаються аграрною справою, є найкращими за показниками в світі.

— Якщо іноземні інвестори виділять кошти, то розраховуватимуть на якусь вигоду для себе?

— Як у світі використовуються гроші? От, приміром, німецькі та американські банки дають бразильським фермерам кредит — на 10 років під 3% річних. От і весь їхній прибуток у тому, що ці три відсотки бразильці платять банкам, і так вони заробляють. Колись ми зустрічалися з керівництвом пенсійного фонду Швейцарії. Це найбільший пенсійний фонд у Європі із обсягом фінансових ресурсів близько 300 мільярдів доларів. Вони жартували, що якби раптом не стало швейцарського уряду, то все одно протягом 20 років швейцарським пенсіонерам виплачували б пенсію без затримки. За законом, вони на рахунках банків можуть тримати не більш як 30%, а 70 їм потрібно у щось вкладати.

При цьому депозитні ставки дуже низькі — нині вони становлять менш як 1%. Якби український фермер отримав такий дешевий — 2-3% річних на 5-10 років — кредит, він був би щасливий.

— Отже, Україна має перспективу стати в майбутньому «годувальницею» не тільки Європи, а й більшості країн світу?

— Я багато кажу про те, що ми можемо потроїти виробництво, годувати людей на планеті, що весь світ у цьому зацікавлений. Але це передовсім повинно бути вигідно нам, українцям. Ми зараз споживаємо тільки 40% того, що виробляємо. А якщо потроїмо виробництво — навіть 20% не споживатимемо. Звичайно, нам потрібно постачати продовольство за кордон. Але при цьому ми маємо заробляти та збагачувати нашу державу.

Я часто буваю в інших країнах, піднімаюся на високі трибуни, і мені соромно, коли питають: «Ви здатні нагодувати планету. Чому ж самі такі злидні?». От яку дати відповідь на таке запитання?

— Виходить, що у разі модернізації ми матимемо потенціал, що дозволить Україні стати потугою світового рівня і з об’єкта перетворитися на суб’єкт глобальної політики?

— Саме так. Але багато міжнародних організацій не хочуть, щоб ми модернізувалися, тому що ми конкуренти. Уявіть собі: Європа нас боїться. Ми вже виштовхнули США з китайського ринку кукурудзи, бо в Сполучених Штатах майже вся кукурудза генно модифікована, а у нас лише відсотків 30. І ми можемо постачати свою продукцію в Китай, де ГМО під забороною. Те ж саме із соєю. Як думаєте — чи до вподоби це сьогодні США? Ми наступаємо їм на п’яти. Безумовно, вони цього ніколи не скажуть і не ведуть себе як агресор. Усе відбувається цивілізовано. Це конкуренція, і вона має бути. Але ми повинні розуміти: якщо ми є конкурентами для великих, сильних країн в якомусь сегменті бізнесу, то очікувати, що вони закриють на це очі, не варто.

— Але ж, окрім могутніх держав, які опікуються власними національними інтересами, існують й міжнародні організації — та ж ООН та інші структури, котрі не тільки декларують, а й насправді допомагають слабким країнам, зокрема в гуманітарній площині та припиненні внутрішніх конфліктів.

— Так, я в таких випадках кажу: «У світі відбувається безліч військових конфліктів. І інші країни докладають великих зусиль, щоб стабілізувати ситуацію. Візьміть, наприклад, Сирію чи Афганістан. Для чого там убивати людей? Ці держави залежні від імпортного продовольства. От скажіть їм: «Якщо ви вбиватимете один одного, ми припинимо вас годувати». І не треба стріляти — вони прийдуть і попросять їсти. І в такий спосіб їх швидше можна змусити не брати зброї і не вбивати один одного. Для цього можна застосовувати таку «зброю», як продовольство. От у нас вона є. Тому давайте, американці, — ви ж потужна країна! — використовуймо продовольство, щоб люди припинили вбивати один одного».

Звісно, у такий спосіб воювати з Росією неможливо, бо у них є своя їжа і в цьому сенсі їх не залякаєш. Але в окремих регіонах — Близький Схід, Азія, Африка — продовольство дуже серйозна річ, не менш вагома, ніж справжня зброя. І його потрібно використовувати у геополітиці задля примирення людей.

Розмову вів Михайло ГУБАШ, silskivisti.kiev.ua.