Тягар європейських обмежень: дратує, тренує, загрожує

І досі продає надію

Перепони для експорту нашої продукції до ЄС зростають, перспективи вступу до Cоюзу віддаляються, але технологічні обмеження, що супроводжують гармонізацію правил і норм з європейськими, створюють додатковий економічний тиск на вітчизняну аграрну галузь. Чи все ще економічно виправданий вектор на ЄС для всього масиву наших фермерів? Про це журнал "Зерно" запитав Павла Коваля, генерального директора Української аграрної конфедерації.

– Є певний набір інформаційних кліше щодо гіпотетичних переваг для української аграрної галузі на шляху до ЄС: доступ до преміальних ринків, нові інвестиції, поліпшення ефективності тощо. Проте до кожної з них наявні й антитези: доступ до європейських ринків навіть після запровадження нових регуляторних правил зовсім не гарантовано, а інвестиції приходять у прибуткові активи, а не на нові стандарти. Обмеження ж зрідка додають ефективності. То процеси імплементації елементів європейських норм – це все ще робота на перспективу чи вже невиправданий тягар для сектору?

– Непрості питання. Щоб розгорнуто на них відповісти, потрібна економічна аналітика, а її в нашій країні небагато, на жаль. Так, якщо ми хочемо щось регулювати та обмежувати, то на такі драйвери інвестиції не приходять. Інвестиції йдуть на оборотність капіталу й на його віддачу. Чому в Україні так швидко до великої війни розвивалася галузь експортноорієнтованого рослинництва? Бо був стабільний попит на зовнішніх ринках, а інколи й преміальна ціна на деякі товари. Також і на європейських ринках, де в окремі роки виникає потреба в наших продуктах. Тоді закриваються очі й на квоти, й певною мірою на стандарти.

Тут варто розуміти загальну ситуацію в Європі. Є позиція брюссельських чиновників, яка не дуже легко сприймається й самими європейськими країнами, а надто фермерами. Згадаймо протести аграріїв із десятка країн торік. Головна теза лунала так: ми не сприймаємо намагання бюрократії ЄС запровадити критерієм надання дотацій показники Green Deal. Тобто й у самому Cоюзі достатньо дискусій. Я неодноразово спостерігав, як у Німеччині чи Польщі асоціації фермерів болісно реагують на брюссельські пропозиції та на кожну хвилю обмежень.

Головний настрій у членів нашої конфедерації схожий: ми не можемо йти проти течії євроінтеграції, проте й не можемо з усім погоджуватися безумовно.

– Хто з практиків нині виступає лобістом упровадження єдиного з ЄС регуляторного ландшафту, а хто проти? Є узагальнений порт­рет господарства, яке виграє та яке програє?

– Чіткої позиції в різних асоціаціях немає. Вже деякі великі компанії з України зайшли на європейський ринок, здають там не лише фінансову, а й нефінансову звітність за принципами сталості. Тобто вони адаптуються до західних вимог у пошуках ринків та інвестицій.

Найскладніше буде малим фермерам, комусь із середніх господарств. Частина середнього бізнесу намагатиметься дотягнутися до великого, а частина вже налаш­тована проти.

Комусь потрібно пояснювати, комусь – допомагати технологічно й технічно, а комусь самому вже час стати провайдером на зовнішніх ринках, бо їхня спроможність доволі висока. Втім, дехто ще навіть не бачить у чому полягають переваги чи загрози, просто не до цього нині.

– Коли в Україні кажуть про європейське агро, то дуже часто вдають, що не помічають головного: в ЄС агрополітика не стільки про ефективний бізнес у вакуумі, скільки про соціальні проєкти, продовольчу безпеку та розвиток територій. Європейські фермери можуть бути проти певних заходів, бо рефлекторно шукають прибутковості й зниження виробничих витрат. Проте насправді ця політика й уможливлює саме існування агровиробників такого формату, бо обмежує розмір зубів і кігтів корпорацій. Для України тут ситуація під певним кутом зору трошки абсурдна: ми вже намагаємося грати в гру, правила якої написані для інших. І надто яскравий парадокс полягає в тому, що під правила для маленьких європейських фермерів швидше підлаш­товуються наші холдинги, а постраждає, видається, національна аграрна дрібнота.

– Це питання також нелінійне. От зараз, наприклад, актуальна історія з дефорестацією земель для вирощування сої, впровад­жена заборона вилучати навіть чагарники, щоб отримати нові поля. Україна також уже змушена на це реагувати, хоча й в Європі досі до кінця не розуміють, як це регулювати.

Нам тут варто зрозуміти чого ми хочемо. Ми або граємося в соціальний проєкт і колисаємо дрібного фермера на руках, або опікуємося жорстким конкурентним аграрним бізнесом. Доведеться балансувати протилежні чинники, але все ж спираючись на принципи сталого розвитку.

– Більшість наших дрібних і середніх агровиробників узагалі не на Європу працює, а через трейдерів продає до Африки та на Ближній Схід. Навіщо ми їх обтяжуємо європейськими обмеженнями, якщо це не дає їм жодних переваг і не відкриває жодні двері? Чи слушне тверд­ження, що поточні процеси вигідні в перспективі лише великим українським гравцям?

– Це – тонкі матерії. У конфедерації повсякчас наголошуємо: нам потрібно визначитися з базовими підвалинами, принципами, канонами. Як ми розвиваємо свій аграрний сектор? Хочемо соціальний проєкт із 4 – 5 млн сімейних ферм? Грандіозні експортні показники?

Ми проводили економічні дослід­ження та показували, що в Україні вже історично сформувалися чотири групи агровиробників: мікро, малі, середні й великі. Кожен із них працює у своїй реальності. До них має бути адаптована диференційована аграрна політика, інакше ми й надалі повсякчас казатимемо про злі агрохолдинги та незахищених одноосібників.

Нам потрібні принципи багатоукладності! На аграрному ринку можна знайти комфортне місце й мікрофермам, і великим агропромисловим господарствам. Однак правила для них потрібні різні.Проблема в тому, що ми не лише їх не формулюємо, а навіть не знаємо, що відбувається в певних нішах. Наприклад, скільки ми виробляємо картоплі? Якщо це справді 20 млн т, то чому ми її тоді імпортуємо?

Якщо повернутися до вашого першого запитання, то може скластися враження, що нас заманюють на цікаві ринки. Проте ж ми розуміємо: виділять нам там лише обмежені куточки. Тож варто пояснювати європейським колегам, що ми всі разом більше здобудемо, коли почнемо в унісон казати про ті спільні переваги, що можемо разом створити. Тоді й на третіх ринках буде легше працювати.

Можливо, євроінтеграційні процеси нас мають цікавити насамперед із того погляду, що ми відповідатимемо визнаним стандартам безпечності та якості продукції, і тоді на будь-яких інших ринках матимемо цю перевагу. Й реалізовуватимемо її з часом також за допомогою європейських партнерів.

– Тобто європейське регуляторне поле стає світовим стандартом?

– Нам буде складно обирати, чи дотримуватися цих норм, чи ні. Можливо, вони не стануть для всіх ринків панівними, але точно будуть базовими.

Проте поточний аграрно-політичний ландшафт в Україні склався таким, що деякі колеги зараз навіть кажуть: вітчизняним аграріям потрібне відтермінування, дайте ще 20 років, ми не можемо нині приєднатися до де­яких європейських принципів.

Ця риторика не сприяє євроінтеграції. І я думаю, що в окремих питаннях позиція політиків і позиція бізнесу в Україні не завжди збігатиметься.

– Та чи незворотній цей процес? Не думаєте, що коли дедалі більшій частині бізнесу стане зрозуміло, що вступ до ЄС найближчим часом недосяжний, а тягар обмежень дедалі більший, то й від політиків почнуть вимагати відкотитися?

– Тут політична воля домінуватиме. Якщо постане питання, що малому та середньому агробізнесу це невигідно, й вони намагатимуться гальмувати процеси, яке буде політичне рішення? Ми все ще приєднуємося до правил і законодавства Європи? Думаю, якщо деякі гравці в двох-трьох секторах стануть перепоною, їх просто відкинуть. Постане політична воля знехтувати деякими позиціями представників окремих секторів бізнесу й домагатися загальнополітичних цілей. Я як аграрій не хотів би до такого довести.

Втім, інші країни також пройшли цей шлях. От ми захоплюємося процедурою Польщі. Та згадайте, як їхня молочна галузь до ЄС вступала. Близько 30 % підприємств зникло! Не витримали ані конкуренції, ані вимог, ані часу, не адаптувалися. А нині польський молочний сектор – 3-й в Європі, після Німеччини та Франції, і набагато випереджає Україну. І наші агровиробники не всі витримають.

– Можливе розділення для секторів? Окремі правила для тих, хто працює на ринки ЄС, й інші – для тих, хто продає до Африки?

– Бажання ввести таку практику всередині України є. Проте так не вийде, є горизонтальні закони.

Навіть якщо ти продаєш сою до Туреччини, де поки що не визнають певні європейські норми, тамтешні переробники жадають продати свої продукти до ЄС. І відповідно фермера в Україні неминуче запитають, а чи не виростив ти врожай на розораних чагарниках? І тоді та соя нікуди не попливе, навіть через третю країну.

Однак нам справді потрібні напрацювання узгоджених рішень, які горизонтально притаманні чотирьом таким різним категоріям підприємств. А далі щодо них має бути диференційована політика. Доволі короткозорим може стати підхід, коли якесь із міністерств зробить ставку на одну-дві асоціації. Асоціація завжди лобіює інтереси своїх провідних членів. Політика кількох обраних гравців не може ставати державною політикою. Європа, до речі, це також не сприйме, й це стане ще однією завадою.

Нам потрібна консолідована позиція бізнес-спільноти та держави й щодо аграрної риторики в ЄС. А в України її немає. Є комітет ВР, є профільне міністерство, є 130 асоціацій, а загальної позиції немає. Все це дуже шкодить. Чи всі ми базові речі узгодили в Києві? Якщо до Риму, скажімо, приїздять три лідери аграрних асоціацій і кажуть трьома голосами різне, нас не дуже чують і не дуже розуміють.

Не казати не можна, не дискутувати не можна. Нам, наприклад, в Copa-Cogeca (ключова платформа для дискусій з аграрних питань у Європейському Союзі) кажуть: українці, а ви де? Коли Польща вступала, вони повсякчас їздили та пояснювали чому поляки потрібні в агросекторі ЄС. А Україна вже кандидат у члени, і її щось не дуже видно. Варто пояснювати чому хазяйнувати разом з Україною вигідно. Таких аспектів спільних переваг достатньо. Наприклад, розвиток тваринництва в Європі вже вперся в екологічні межі. Німці вже деякі суди програвали та платили штрафи через перевищення норми поголів’я на 1 га. А в Україні – поле не оране!

В нас більше позитивів у спільному проживанні, ніж негативів – для обох сторін. Однак з Брюсселю ми зараз чуємо лише дорікання. А от ви нам ринок цукру поклали, а от ви замороженою малиною нас завалили. Це – непрофесійні маніпуляції, і на них слід відповідати. Жоден ринок не можна розхитати з часткою експорту в 1,5 %, а саме стільки займає український цукор. Навпаки, ми могли б балансувати дефіцити, що час від часу виникають на європейських ринках, і сприяти стабільності. Проте для цього нам потрібні правильні меседжі, вчасні, конструктивні та наперед узгоджені на берегах Дніпра. Я цього, на жаль, не бачу. Ця велика проблема може стати й основною на шляху до євроін­теграції.

– Щодо вектора на декарбонізацію не думаєте, що він може скінчитися і в Європі через відхід США від цього руху?

– Теоретично зараз можна розглядати й негативний сценарій. Однак декарбонізація – це методологічна платформа, на якій ґрунтується Green Deal. Європейське чинов­ницт­во рухається повільно, але якщо вже вибрало вектор, то невпинно.

Звісно, тут також варто мати позицію та боротися за неї. Коли ми кажемо, що європейський фермер зарегульований і несе порівняно з українськими агровиробниками додаткові витрати, то тут потрібно розбиратися. Якщо ми в контексті декарбонізованої політики від завтра запропонуємо українським та європейським фермерам знижувати використання мінеральних добрив, то виявиться, що середньостатистичний фермер у Німеччині на 1 га землі вносить близько 210 кг міндобрив, а український – до 80 кг. Якщо запропонувати до 2050 р. знизити на 50 % використання міндобрив, то ми поглибимо нерівні конкурентні умови до абсурду. В нас викиди парникових газів з 1 га вчетверо менші, ніж середньоєвропейські! А нам зараз пропонують спиратися не на абсолютні показники, а на відносні.

– Які економічні перспективи регенеративних, зелених технологій?

– Мені здається, що такі технології зараз забезпечують виходи лише на обмежені нішеві товари. Не думаю, що вони стануть масовим драйвером для розвитку комплексу. Масове виробництво ще довгий час буде традиційно інтенсивним із максимізацією віддачі базових ресурсів: з 1 га чи корови. Такі підходи – це дорога іграшка для дуже багатих країн і багатих гравців. Проте потрібно тримати баланс. Принципи сталості для того й формулювалися. Поки що немає великих підстав сумніватися в тому, що в нас усе це буде.

– Тоді поставлю запитання так: зараз вигідно бути провайдером нових технологій чи краще перечекати?

– Провайдером бути економічно вигідно якийсь час. Наприклад, найкращі тепличні томати навчилися вирощувати в Ізраїлі. Проте іспанці й турки «запозичили» технології, а за умов дефіциту землі Ізраїль почав утрачати традиційні ринки збуту. Тому там вирішили зосередитися не на виробництві продукції, а на продажу оновлених інноваційних технологій.

Україна також може стати провайдером технологій. І технологічні уклади тут можуть бути різні. До тієї самої Африки можна не лише зерно продавати, а й наші базові технології, які Європі не потрібні. Однак тут і держава має стати активним гравцем, бо бізнесу самостійно виходити на нові високоризиковані ринки складно.

Якщо у вас є потенціал, то варто масштабуватися. І це вже є. Подивіться, як активно українські дронні технології розгортаються в США!

– Якщо підсумувати нашу розмову: чи можна стверджувати, що хоча впровадження регуляторних норм ЄС на всіх етапах може бути болісним, це все ж, по суті, силове прогресорство, нав’язаний стимул, що в перс­пективі підвищить культуру виробництва?

– На мою думку, це так. Утім, не всі власники бізнесів із цим погодяться. І, як наслідок, хтось прос­то піде з ринку. Проте базові ресурси – земля, праця, капітал тощо – будуть перерозподілені, вони не зникнуть.

 

ІЦ УАК за матеріалами журналу "Зерно"