Павло Коваль: агросектор залишається однією з опор української економіки

Весняна посівна кампанія в Україні виходить на фінішну пряму. Попри постійні воєнні загрози, дефіцит кадрів та суттєве здорожчання матеріально-технічних ресурсів, українські аграрії засіяли майже 100 відсотків запланованих площ. Про проміжний підсумок п'ятої воєнної посівної, логістичні та геополітичні виклики, кризу на європейських кордонах, а також про інвестиційне та технологічне майбутнє галузі «Українському радіо» розповів генеральний директор Української аграрної конфедерації Павло Коваль.

Пане Павле, посівна кампанія фактично виходить на фінішну пряму. Які ключові фактори цього року впливають на перебіг робіт і чи гарантує виконання планів посіву високу врожайність та фінансову стабільність сектору?

Це вже п'ята посівна кампанія, яку Україна проводить в умовах повномасштабної війни, і слід відверто визнати, що кожна наступна дається нашому агросектору дедалі складніше. У поточному році, окрім очевидного і першочергового воєнного фактору, колосальний вплив на темпи та графік робіт мали складні природно-кліматичні та погодні умови. Через це весняна кампанія затягнулася приблизно на 10-14 діб. Ми фіксуємо чітке відставання від середньостатистичних термінів, які спостерігалися протягом попередніх чотирьох-п'яти років.

Таке зміщення графіків — це не просто технічний нюанс. Воно безпосередньо впливає на весь подальший виробничий ланцюжок і розклади щодо майбутньої збиральної кампанії. А найголовніше — це створює серйозні ризики для потоків ліквідності, що для воюючої України є питанням виживання. Коли зсуваються терміни збору врожаю, відповідно зміщуються і терміни виконання перших експортних контрактів, а отже, відкладається надходження валютної виручки. Для аграріїв це означає касові розриви у періоди, коли критично необхідно розраховуватися за паливно-мастильні матеріали, повертати кредити та починати підготовку до осіннього циклу.

Якщо говорити про структуру посівів, то загалом по країні, враховуючи озимий та ярий клин разом із технічними культурами, ми вийшли на заплановані площі — це близько 22-22,5 мільйонів гектарів. По більшості основних позицій плани виконані повністю. Наразі триває досівання пізніх культур. Зокрема, по гречці та просу залишається виконати близько 25-30 відсотків робіт, а по сої — фінальні 5-6 відсотків. Активно працюють тваринницькі підприємства, які зараз заготовляють кормову базу: йде збір однорічних трав на ранній силос та сінаж. Також засіяно значні площі під силосну кукурудзу та цілий ряд нішевих культур, таких як нут, а також овочі відкритого ґрунту. Весь цей комплекс формує не лише внутрішню продовольчу безпеку, але й наш вагомий експортний потенціал. Попри п'ятий рік війни, Україна залишається стратегічно важливим глобальним гравцем на світових продовольчих ринках.

Яке місце посідає агропромисловий комплекс в економіці України під час тривалої війни і чи не вичерпується запас міцності самих виробників?

Станом на сьогодні сільське господарство, харчова промисловість та суміжні інфраструктурні галузі, включаючи логістику, хімічну промисловість та аграрне машинобудування, — це справжній становий хребет української економіки.

Давайте подивимося на конкретні макроекономічні показники, які говорять самі за себе:

· АПК разом із суміжними секторами забезпечує близько 22-23 відсотків валового внутрішнього продукту (ВВП) країни.

· У цих галузях задіяно 16-17 відсотків від усього зайнятого населення України, яке створює реальну додану вартість, працює в легальному полі та сплачує податки.

· Аграрний бізнес є ключовим наповнювачем місцевих бюджетів. Це фінансова основа наших територіальних громад, за рахунок якої вони забезпечують життєдіяльність на місцях у цей надскладний період.

· Експортна валютна виручка від продажу сільгосппродукції є головною опорою для стабільності національної грошової одиниці — гривні.

· Галузь спроможна залучати інвестиції навіть зараз, коли безпекові ризики перебувають на пікових значеннях.

Водночас ми маємо тверезо оцінювати ситуацію: внутрішній економічний запас міцності та фінансова стабільність аграрних підприємств стрімко вичерпуються. Працювати у збиток або на межі рентабельності роками неможливо. У цьому сезоні ми зіткнулися з безпрецедентним здорожчанням абсолютно всіх елементів виробництва. Суттєво зросли ціни на мінеральні добрива, пальне та засоби захисту рослин. Оскільки значна частина цих ресурсів є імпортною, ми повністю залежимо від курсових коливань та складної транскордонної логістики.

Додатково ситуацію погіршує цілеспрямоване руйнування ворогом нашої логістичної інфраструктури: залізничних вузлів, річкових та морських портів, елеваторних потужностей. Усі ці додаткові логістичні витрати та ризики врешті-решт перекладаються на плечі первинного виробника, знижуючи його закупівельну ціну. Найважче зараз мікро- та малому бізнесу, у якого ніколи не було великих фінансових подушок чи доступу до дешевого капіталу.

Окремі країни ЄС в односторонньому порядку блокують або обмежують імпорт українського збіжжя. Як ви оцінюєте ці ризики, чи є перспектива системного врегулювання та як це впливає на валютні надходження?

Тут не існує альтернативи: ми просто зобов'язані знайти спільну мову та домовитися, оскільки йдеться про наших безпосередніх сусідів на європейському кордоні. Коли рік чи два тому розгортався так званий польський кейс, аналітики УАК попереджали, що європейські країни періодично повертатимуться до протекціоністських заходів.

Причина очевидна — європейські фермери відверто побоюються конкуренції з боку українського агросектору. Наша продукція має високу якість, а за собівартістю ми здатні переграти практично будь-яку країну ЄС. Це досягається завдяки унікальному поєднанню природно-кліматичних умов, якісних земельних ресурсів та ефекту від масштабу, адже в Україні збереглися великі товарні виробництва. Навіть за умов гострого дефіциту робочої сили наше лідерство за собівартістю залишається серйозним довгостроковим козирем.

Намагаючись захистити власного виробника, уряди сусідніх країн, таких як Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія та Болгарія, вдаються до односторонніх обмежень, ігноруючи позицію Брюсселя. Це є прямим порушенням чинних угод. Україна має статус кандидата на членство в ЄС, між нами діє Угода про асоціацію та її оновлена версія. Статті 19 та 20 цієї Угоди чітко регламентують механізми вирішення торговельних суперечок. Зараз діє механізм квотування та ліцензування: Міністерство економіки України видає ліцензії на експорт до цих п'яти країн лише після офіційного погодження обсягів із приймаючою стороною. Але коли окремі країни починають повністю перекривати транзитні коридори через свою територію — це вже пряме порушення Маастрихтської угоди та загальноєвропейських правил, і на це має жорстко реагувати керівництво Єврокомісії. Зовнішня торгівля — це виключна компетенція Брюсселя, тому всі переговори мають відбуватися за столом Київ — Брюссель, а не на рівні Київ — Варшава чи Київ — Будапешт.

Ці блокади створюють серйозні логістичні незручності та неприємні прецеденти в контексті нашої євроінтеграції, проте вони не спроможні критично обвалити загальну валютну виручку України, оскільки ми успішно диверсифікуємо напрямки та переорієнтовуємо потоки на інші світові ринки. Разом з тим, ринок ЄС із його 530 мільйонами платоспроможного населення є для нас пріоритетним. Нам потрібно вибудовувати цивілізовані спільні ланцюги створення доданої вартості. Україна ніколи не погодиться на роль виключно сировинного придатку для європейської переробної промисловості. Якщо ми об'єднаємо наші зусилля, створюватимемо спільні переробні підприємства і разом виходитимемо з готовою продукцією на треті ринки — від цього виграють усі сторони.

Кадрова криза та мобілізаційні процеси залишаються однією з головних тем для бізнесу. Яка реальна ситуація із забезпеченням працівниками в АПК на тлі нових правил бронювання?

Це дійсно одне з найгостріших та найболючіших питань для галузі на сьогодні. Буквально під час нещодавніх нарад із Міністерством економіки та профільними асоціаціями ця тема викликала жорсткі дискусії, оскільки чергові зміни у критеріях визначення критичності підприємств суттєво ускладнили і затягнули процеси бронювання фахівців.

Ми маємо шалений, просто катастрофічний дефіцит кадрів за всіма базовими професіями та кваліфікаціями. Гостро не вистачає механізаторів, трактористів, комбайнерів, водіїв великовантажного транспорту. Дійшло до того, що підприємства, які завчасно оплатили мінеральні добрива на заводах-виробниках, тижнями не можуть їх забрати та внести в ґрунт, бо фізично немає водіїв, щоб сісти за кермо вантажівок.

Усе це відбувається на тлі відвертого продовольчого тероризму з боку російських окупаційних військ, які останнім часом почали цілеспрямовано атакувати розвідувальними та ударними безпілотниками цивільну аграрну техніку безпосередньо під час виконання робіт у полях та фури на автошляхах. Додайте сюди обмеження комендантської години, постійні повітряні тривоги та специфіку роботи у прифронтових чи деокупованих, часто замінованих регіонах, і ви зрозумієте, в яких екстремальних умовах працюють люди.

Зараз бізнес намагається оперативно адаптуватися: впроваджуються програми швидкої перекваліфікації, короткострокові професійні курси, до виконання робіт активно залучаються працівники старшого віку та жінки. Але якщо ми дивимося на стратегічну перспективу, то маємо докорінно змінити підхід до підготовки молодих кадрів. Сучасний аграрій — це вже не просто людина за кермом трактора, це оператор складних цифрових комплексів. Ми маємо готувати фахівців, здатних керувати безпілотними системами у трьох середовищах: повітряному, наземному та надводному. Після нашої перемоги на українські поля масово прийдуть тотальне цифрове землеробство, автоматизація, кібербезпека та штучний інтелект. Саме висока технологічність та автоматизація процесів стануть головними інструментами, які дозволять компенсувати демографічні втрати, подолати проблему старіння кадрів та суттєво підвищити продуктивність праці.

Чи зберігається інтерес іноземних та внутрішніх інвесторів до українського агросектору і які бар'єри заважають масштабному припливу капіталу?

Інвестиційну ситуацію необхідно чітко розділяти на два часові виміри: роботу безпосередньо в умовах воєнного стану та стратегічне планування на період після нашої перемоги. Провідні міжнародні експерти та інвестиційні банкіри в один голос стверджують, що одразу після завершення бойових дій на Україну очікує справжній інвестиційний бум. І під цей майбутній бум великі міжнародні фонди вже зараз активно акумулюють ресурси та розробляють фінансові інструменти.

Проте інвестиційний процес не зупинився повністю і сьогодні. Навіть за цих надвисоких безпекових ризиків капітал, хоч і в менших обсягах, продовжує заходити в реальний сектор українського АПК та харчової промисловості. Бізнес будує нові тваринницькі комплекси, закладає багаторічні сади, інвестує в переробку та активно реалізує проєкти у сфері відновлюваної енергетики — біогазові та біоетанолові заводи, що особливо актуально в умовах дефіциту традиційних енергоносіїв.

Фундаментальна інвестиційна привабливість України нікуди не зникла, але ми маємо терміново виконати домашнє завдання з подолання внутрішніх системних перешкод, які існували ще до 2022 року. Мова йде про системну корупцію, хронічну неефективність судової системи та відсутність реальних інституційних гарантій захисту прав приватної власності. Великий системний капітал потребує чітких, прозорих і незмінних правил гри.

Крім того, нам необхідно виважено завершити внутрішню суспільну та експертну дискусію щодо подальшої долі ринку землі. Світові гравці, зокрема потужні інвестиційні фонди з країн Арабського світу та Китаю, виявляють колосальний інтерес до українських чорноземів. Проте, враховуючи наш трагічний досвід взаємин із північним сусідом, ми маємо підходити до питання допуску іноземного капіталу до земельних ресурсів із максимальною обережністю, ставлячи на перше місце національну безпеку та інтереси українського народу.

Як ви оцінюєте роль Верховної Ради у підтримці галузі та гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами? Яких законів аграрії потребують першочергово?

Верховна Рада відіграє фундаментальну роль, адже Україна є правовою державою, і стабільний розвиток будь-якого бізнесу можливий виключно у чітко визначеному та прогнозованому законодавчому полі. Тільки через якісне законодавство ми можемо довести світовій спільноті, що спроможні стати повноправною частиною європейської родини.

Сьогодні аграрний сектор потребує двох типів законодавчих рішень. Перший — це невідкладні, антикризові закони, які потрібні буквально на вчора. Мова йде про запровадження реальних, тривалих фінансових та податкових канікул для підприємств, чиї потужності опинилися на тимчасово окупованих територіях, у зонах активних бойових дій, або для тих виробників, які змушені були пройти через складний та вартісний процес релокації на підконтрольну уряду територію. Ці підприємства потребують особливого правового та фінансового режиму, щоб зберегти свій потенціал.

Другий напрямок — це стратегічна, системна робота із адаптації та гармонізації нашого законодавства із нормативно-правовою базою Європейського Союзу — так званим acquis communautaire. На цьому шляху український парламент уже продемонстрував суттєвий прогрес, що підтверджується позитивними оцінками з боку Європейської комісії у межах нашого переговорного процесу щодо членства.

Ми в жодному разі не маємо права відходити від євроінтеграційного вектора. Але урядовці та народні депутати під час дискусій у Брюсселі повинні займати чітку, проактивну та суб'єктну позицію. Ми маємо відкрито говорити про власні національні економічні інтереси. Потрібно доносити до європейських колег просту істину: інтеграція сильного, ефективного та модернізованого українського агросектору — це не загроза, а колосальне посилення позицій усього Європейського Союзу, яке гарантуватиме спільну стабільність, відкриє нові глобальні експортні можливості під єдиним європейським брендом та надійно захистить продовольчий суверенітет континенту.

ІЦ УАК за матеріалами Українського радіо