Павло Коваль: «Європейські тваринники вигрібають український фураж, тому претензії щодо нашого зерна – політичні маніпуляції»

– З 16 січня 2026 року для іноземців відкрилася можливість купувати українську землю шляхом набуття другого (українського) громадянства (згідно із законом 4502-IX [2]). Чи є тут ризики для агроринку й держави – які та для кого?

– Це досить актуальне питання. Одразу наголошу: закон, який набув чинності 16 січня, не змінює закон [3] про ринок землі. Тобто не скасовує його положень, згідно з якими іноземці не мають права купувати землю. Але водночас він створює механізм, як обійти цей закон.

Специфіка в тому, що іноземці, які набудуть громадянство України не всупереч законодавству країн, де вони вже є громадянами, цілком законно стануть українськими громадянами. І в такому разі, згідно з нашим чинним законодавством, вони зможуть купувати землю: 100 га – в «одні руки» для фізосіб і 10 тис. га на одну юрособу і пов’язаних осіб. Проте Кабмін ще визначатиме перелік країн, з якими можна мати множинне громадянство. Наразі це п’ять держав: США, Німеччина, Чехія, Польща, Канада. Можливо, список доповниться ще країнами Балтії.

– А щодо ризиків?

– Загалом питання купівлі іноземцями української землі доволі чутливе для нашого суспільства. І, коли ще відбувалося обговорення закону про відкриття ринку землі, це питання стояло руба.

На нашу думку, має бути перехідний період. Наприклад, у Польщі такий етап тривав 10 років, а потім продовжувався. Також перехідний період потрібен для напрацювання інструментів відстежування – зокрема, моніторингу осіб, які матимуть спрощену процедуру набуття громадянства України. Важливо, щоб бенефіціарами аграрної землі в Україні не стали люди, пов’язані з рф і країнами, які є поплічниками агресора. А така загроза існує.

Як на мене, закон про множинне громадянство – це один з інструментів політичного консенсусу. Тобто європейці на нас дещо підтискають – мовляв, Україна жорстко закрилася від іноземців на ринку землі, що суперечить євроінтеграційним і демократичним процесам. Зверніть увагу на попередній перелік країн, допущених до множинного громадянства: це всі ті, хто найбільше допомагав Україні у війні. Наприклад, Чехія – «воєнний завод Європи», і січневий візит президента Петра Павела до Києва вже окреслив деякі акценти, а надалі покаже ще більше. Не так просто Зеленський вручив орден [4] Ярослава Мудрого І ступеня президенту Чехії.

Думаю, питання з множинним громадянством вирішуватиметься десь у такий спосіб і певною мірою діятиме ручний фільтр. Загалом в Україні все, як завжди: головне, аби був закон, а як його обійти – можливості знайдуться.

– УАК лобіювала правки про відтермінування введення в дію закону 4502-IX на три-п’ять років, але їх відхилили. Чому ви хотіли відтермінувати?

– Йшлося про відстрочку і на 10 років, і на 20 років. Загалом пропонувалося повернутися до цього питання, коли аграрії відчують, що їм потрібні додаткові інвестиції. А до цього часу максимально відпрацювати всі процедури, як це зроблено в Європі.

Наприклад, якщо хтось хоче купити аграрну землю у Франції, то, за національним законодавством, він має постійно там жити (навіть француз від народження). А в нас повно випадків, коли українці, проживаючи десятками років у Швейцарії, є власниками величезних угідь в Україні.

– Якщо підсумувати: можливість купівлі української землі іноземцями (неважливо, з набуттям українського громадянства чи якось інакше в майбутньому) – це благо для нашої держави чи ні?

– З економічного погляду – це плюс, бо в Україну прийдуть інвестиції та технології. Але із соціально-ментальної – будуть проблеми в розрізі прийняття цієї парадигми українським суспільством, тому що закон 4502-IX був мало продискутований.

У багатьох постає питання: як можна в умовах війни допустити до найдорожчого активу країни іноземців, котрих потім буде важко контролювати як бенефіціарів? Як потім відсуджувати землю в міжнародних судах? І наша конфедерація це питання постійно озвучує. 

УАК від самого початку була одним із найактивніших прихильників ринку землі, але з розумним підходом – кого в першу чергу допускати, які обмеження, чи є загроза монополізації тощо. Тому ми вкрай обережно ставимося до питання появи іноземців на ринку землі, але готові його дискутувати. Бо, як я вже зазначав, список країн для множинного громадянства – не випадковий.

Ми ж добре знаємо, хто купив літієве родовище «Добра» у Кіровоградській області (тендер виграв консорціум [5], серед інвесторів якого мільярдер Рональд Лаудер – близький друг Дональда Трампа. – Mind). Тому це питання геополітичне.

Але якщо говорити про те, чи варто сьогодні допускати іноземців на ринок землі, то моя відповідь «ні». Бо як мінімум вартість землі у країні, що воює, у рази нижча. Тобто ми продаватимемо свої угіддя за безцінь, як і низку вже приватизованих цінних держактивів. Хоча міністр економіки Олексій Соболєв звітує про успіхи [6] приватизації-2025 з доходами майже у 6,3 млрд грн.

– Ринок землі вже відкрито чотири з половиною роки – з них два роки він функціонує для юросіб. Водночас в Україні війна – частину територій і відповідно сільгоспземель окуповано. Проте вартість землі зростає.  Як оцінюєте результати цього процесу для АПК?

– УАК більш-менш лояльно сприйняла першій етап відкриття ринку – 100 га в «одні руки» на фізособу, хоча там було недостатньо запобіжників. Проте вже в умовах війни ми застерігали розпочинати другий етап – 10 тис. га для юрособи та пов’язаних осіб (де засновник – українець, але корпоративні права може купити будь-хто). До речі, у цьому питанні УАК підтримувала майже вся аграрна спільнота, але влада до нас не дослухалася.

У цьому контексті не можу обійти стороною питання рейдерства. Це складне явище, але мова не про банальне бандитське захоплення. Йдеться про більш «цивілізовані» механізми з погляду слабкості законодавства та нормативної бази. А також слабкості інститутів, відповідальних за виконання законів (АМКУ, поліція, місцева влада тощо). А в умовах війни питання рейдерства доволі «слизьке», адже частина українських реєстрів напівзакрита, і там можуть відбуватися певні маніпуляції, які суспільству буде важко перевірити.

Проблема рейдерства не нова: ще до війни УАК виносила на публічні обговорення непоодинокі випадки зазіхань на корпоративні права в харчовій промисловості, на землю і врожай, зібраний на елеваторах тощо. Ці питання виникають постійно, а «камінь спотикання» – у слабкій законодавчій і нормативній базі.

В Україні , зокрема, багато землі, яка й досі не має кадастрових номерів – особливо це землі колишньої держвласності (наприклад, землі Національної Академії наук України, Міноборони, Укрзалізниці). І, за різними оцінками, на сьогодні таких земель понад 2 млн га (для порівняння: у Польщі всього 12 млн га землі). Окрім цього, зараз близько 5 млн га української землі заміновано чи в окупації.

– Коли ми вже зачепили тему рейдерства, дійсно, одночасно з відкриттям ринку землі почастішали випадки корпоративних конфліктів з елементами рейдерського захоплення земельних активів. Які наразі масштаби рейдерства в агросекторі?

– Останнім часом не можу пригадати якихось гучних справ, пов’язаних із «віджимом» великих земельних масивів. Проте певен, що вони є – просто в умовах закритості реєстрів ми можемо про це поки не знати. Хоча я не думаю, що інтенсивність рейдерства в земельних відносинах (на контрольованих Україною територіях) зараз більша, ніж була до відкриття ринку землі.

Наприклад, є інформація, що в межах України було майже 700 звернень і судових справ, відкритих по рейдерству в аграрному бізнесі. Але слід зазначити, що не всі постраждалі писали заяви про напад і не всі мали можливість підтвердити рейдерську атаку. Загалом моніторинги свідчать про те, що кількість звернень про рейдерські атаки зменшилась на 20–25% проти довоєнного періоду.

– У січні деякі фахівці заявляли, що нинішнього року витрати аграріїв зростуть через подорожчання міндобрив і пального на 5–10%. Які ваші оцінки та чи можлива критична ситуація з дефіцитом міндобрив? Адже наприкінці грудня український виробник Ostchem уже заявив про підвищення цін на деякі азотні добрива, а протягом 2025 року зростали постачання імпортної продукції.

– Україна – традиційно один із найбільших у світі виробників міндобрив і до війни з рф виробляла їх близько 7 млн тонн та значну частину експортувала. Але труднощі цього питання в тому, що сировина на азотну групу міндобрив – це природний газ, якого в Україні бракує. До складних відносин із рф це був російський газ, частково – туркменський. До того ж не завжди наші добрива, вироблені з імпортного газу, були конкурентними.

Станом на сьогодні азотну групу міндобрив (селітра, карбамід тощо) десь на 60% зможемо забезпечити на українському ринку самі. Адже в нас є заводи «Черкасиазот» (ПАТ «АЗОТ»), «Рівнеазот» (обидва в групі Ostchem. – Mind), «Сумихімпром» та Одеський припортовий завод. Питання лише в асортименті, якості й особливо в ціні. Бо часто бувало так, що український виробник добрив продавав на експорт продукцію дешевше, ніж на внутрішньому ринку.

Проте технології не стоять на місці. А в Україні своїх калійних і фосфорних добрив майже немає – уся сировина покупна, і виробляється її вкрай мало. Також сьогодні на ринку потрібні так звані комплексні добрива (із сульфатами тощо), їх Україна виробляє теж дуже мало, вони завжди були імпортними десь на 80%. Тому, звісно, у цьому сегменті імпорт зростатиме, як і ціна на азотну групу добрив.

– На скільки саме?

– Ніхто не знає. Але, якщо зростання буде в межах 5–10%, цього ніхто не помітить (адже це менше, ніж річна інфляція). Загалом на міндобрива завжди є сезонні цінові стрибки, коли подорожчання може сягати 20–30%.

Чи буде так цьогоріч, важко сказати: все залежатиме від купівельної спроможності виробника. Але в умовах війни аграрії дуже різко скоротили використання міндобрив, зокрема через ускладнену логістику. Якщо 2022 року посівна пройшла на запасах 2021 року, то вже 2023-го споживання значно впало – в окремих регіонах і групах агропідприємств використання добрив скоротилося до 30–40%.

Станом на сьогодні платоспроможні агропідприємства (переважно вертикально інтегровані агропромислові формування та підприємства з групи дещо вище за середні) повертаються до довоєнного рівня споживання й використання добрив.

До війни Україна споживала 6–7 млн тонн міндобрив. Наразі вдалося відновити використання до 4 млн тонн. Але найнезахищенішими в цьому питанні виявилися мікро- й малі агровиробники, адже міндобрива надзвичайно дорогі.

Усе це матиме наслідки в середньостроковій перспективі: зокрема, ми втрачатимемо на врожайності та якості продукції через недостатнє фінансування технологій (мова про дешевше, а отже, гірше насіння, меншу кількість засобів захисту рослин тощо). Якщо менше азоту – значить, менше білку в зерні, що призведе до нижчої якості, меншого попиту на українську продукцію та нижчу ціну на світових ринках.

– А які зараз ключові ринки для імпорту міндобрив в Україну та які зміни можуть відбутися 2026 року?

– Зараз Україна отримує міндобрива з Туреччини, Грузії, країн ЄС (наприклад, з Болгарії, Словаччини), з північноафриканських країн. І радикальних змін у цьому переліку не буде, адже виробництво під певного імпортера закладається наперед на два-п’ять років.

– Які попередні прогнози по врожаю зернових й олійних культур на 2026 рік? Та яких сюрпризів агровиробникам чекати на майбутню весінню посівну?

– На сьогодні ми вийшли на прогнозовані площі посіву озимих культур – понад 5 млн га. З них десь 4,8 млн га – озима пшениця, і це менше ніж торік. Але цього обсягу, навіть за складного року, буде достатньо для продовольчої безпеки та експорту.

Якщо змолотимо по 40 центнерів (близько 20 млн тонн), і якщо навіть половина буде харчової пшениці – то це майже 9 млн тонн (а Україні на рік її потрібно приблизно 3,5 млн тонн). Тобто в нас буде трирічний запас – звісно, якщо росіяни вкотре не розіб'ють елеватори, залізницю тощо.

Зернова й олійна безпека певною мірою формується озимими посівами, а навесні – соняшником. До речі, він є найбільш маржинальною культурою на гектарі: думаю, його посіви знову сягнуть близько 5 млн га.

Тобто десь на 22–23 млн га, якщо лінія фронту значно не зміниться, ми вийдемо. З них на сьогодні майже 6 млн га озимими вже засіяно: 570 тис. га озимого ячменю й 1,1 млн га озимого ріпаку, близько 70 тис. га озимого жита і 4,8 млн га пшениці. Ці цифри ще можуть дещо уточнюватися через складність збору інформації.

Якщо говорити  про ярий клин, очевидно, що однією з базових культур стане соняшник, кукурудза та соя. Незначною буде кількість ярого ячменю – десь 500 тис. га (і це культура, яка найбільше знизилася в посівах).

На сьогодні можна констатувати, що в Україні знижуються посіви цукрових буряків: якщо у 2023–2024 роках ми сіяли 250 тис. га, то цього маркетингового року лише 199 тис. га. Із зібраного врожаю виготовили 1,72 млн тонн цукру, а на внутрішній ринок треба близько 900 тис. тонн. Тобто десь 800 тис. тонн нам слід експортувати.

Ситуація трохи ускладнилась із закінченням [7] АТЗ (автономні торговельні заходи – «торговельний безвіз») з ЄС, і тепер Україні потрібно знайти інші ринки. Звісно, це вже буде інша ціна та логістика, що вдарить по маржинальності при виробництві цукрових буряків, переробників та експортерів цукру.

Повертаючись до теми зерна й олійних культур, зазначу, що зерно ми експортуємо до п’яти європейських країн: Польщі, Угорщини, Словаччини, Болгарії, Румунії. Але навіть після підписання 29 жовтня 2025 року нової редакції АТЗ (на основі ст. 29 Угоди про асоціацію [8] з ЄС), Україна все одно залишається у квотуванні й ліцензуванні імпорту зерна.

Тобто ринок ЄС дещо закривається від України, зокрема, нам неодноразово натякають на якість зерна. Але запевняю: його якість європейців влаштовує, проблема в тому, що в ЄС є внутрішня дискусія із цього питання.

Наприклад, польські, данські, німецькі тваринники із задоволенням вигрібають весь український фураж і соєвий шрот. Тому всі претензії щодо українського зерна тощо – політичні маніпуляції, особливо, коли йдеться про електоральні цикли. До речі, цьогоріч у Європі відбудеться 12 виборчих процесів, тому очікуємо чергового сплеску виступів проти української агропродукції.

– У 2025 році врожай зернових та олійних виявися трохи вищим за 2024 рік. Чи вплине це та як на збільшення їх експорту у 2025/26 маркетинговому сезоні?

– Якщо ми не зможемо своєчасно та ритмічно експортувати, а такі передумови вже є, це призведе до надмірних залишків усередині країни й тиску на ціну. Аграріям така ситуація невигідна.

Якщо на внутрішньому ринку ціна падатиме, а з логістикою в нас проблеми – адже наші південні регіони і порти постійно під російськими ударами, то це здорожує фрахти страхування. І це подорожчання від трейдера регресом падає на фермера. А тренд здорожчання чорноморського фрахту вже триває два роки.

Та ціна, яка на сьогодні всередині України формується на пшеницю, аграріїв не влаштовує. І ця проблема пов’язана з логістикою, адже зараз трафік зерна дуже уповільнився.

– Про яку ціну мова?

– Це коливання в межах $190–202 за тонну. Це невисока ціна з огляду на масштаби витрат станом на сьогодні. Якби було $230–240 за тонну, було б чудово. Але такої ціни вже давно немає, хіба що на кукурудзу.

Варто розуміти, що Україна – нетто-експортер. Для нас ціна формується в Чикаго, на європейських ринках тощо. А те, що в українського фермера висока собівартість, це нікого у світі не цікавить. Плюс труднощі чорноморського трафіку (через зростання фрахту).

До того ж не всі кораблі готові заходи в українські порти, бо є непоодинокі випадки ракетних атак рф по торгових суднах. У зв’язку з цим страхування зростає, й усе це, звісно, перекладається на виробника всередині країни (переважно, йдеться про мікро- й малого та середнього виробника, який сам не експортує).

Тому зараз кожен український аграрій підтвердить, що з кінця грудня 2025 – на початку січня 2026 року зерновий ринок завмер: фіксується вкрай низька інтенсивність експорту. Якщо порівняти обсяги експорту станом на 1 грудня 2025 року та 1 грудня 2024-го, то маємо відставання на 34% (при однаковому обсягу врожаю).

І постає нагальне питання: як надолужуватимемо темпи експорту і як це впливатиме на ціну на внутрішньому ринку, особливо в розрізі нових квот [9] з ЄС (з 29 жовтня 2025 року) та несприятливої кон’юнктури на зовнішніх ринках.

– Ви вже назвали труднощі з логістикою (обстріли портів) – як одну з основних перешкод експорту, а також нові квоти з ЄС. Як цей новий «європейський фактор» впливатиме на наш експорт?

– Євросоюз – один з основних напрямків експорту нашої продукції. Коли Україна працювала з 2022-го до 5 червня 2025 року в умовах АТЗ – ми все, що мали змогу безперешкодно везти в ЄС. Але з 5 червня цю нішу закрили – й Україна повернулася до підписання нової угоди, згідно з якою нам ввели обмеження на 10 культур (цукор, птицю, яйця, пшеницю, кукурудзу, мед тощо). І лише на два агропродукти з 24 ринок відкрили повністю (але ці позиції не значні – невеликі обсяги по часнику й молоку). Щодо соняшникової олії, то вона не обкладається митами й квотами, бо це товар, який завжди має попит і преміальну ціну.

Проте на сьогодні нам не так важливо, на скільки відсотків впаде ціна чи підніметься – варто говорити про рамку, в якій формуватиметься ціна у 2025/2026 маркетинговому році. Вона формується у тому числі й у спільній агрополітиці ЄС. А Євросоюз досить жорстко переглядає умови зовнішньоекономічної торгівлі з неєвропейськими країнами. Тому Україна, південноамериканські держави та інші потрапляють у «корзину ручного управління» торгівлею.

Тобто ЄС не може напряму сказати, що в угоду своїм фермерам закриває ринки, але одночас ставить ручні фільтри й пропускатиме всю продукцію через призму пестицидного сліду, ГМО тощо. І це для нас дуже серйозний сигнал.

Якщо говорити про перешкоди постачання й порівняти 2025 рік із 2024-м, то наше постачання до країн ЄС скоротилося.

– Як саме?

– Минуло лише пів року з моменту скасування АТЗ, а посіви того ж цукрового буряку вже зменшилися на 20 тис. га, ріпаку – майже на 150 тис. га.

Мало того, що це квотуватиметься з боку ЄС, так ще перешкод аграріям підкидає і сама держава, запроваджуючи експортні мита на олійні культури. Сьогодні, якщо хочеш експортувати ріпак без мита, не можна мати його урожайність понад 35 центнерів із гектара. Але ж це нонсенс: у жодній країні світу немає такого, аби держава обмежувала податками фермера за високу технологічну ефективність. 

До речі, про такі державні «новаторства» УАК нерідко дізнається зі ЗМІ – адже засідання аграрних комітетів зараз відбуваються в закритому режимі. І загалом дуже часто гострі питання не обговорюються з аграрною громадськістю та спільнотою.

Наприклад, питання бронювання та критичності агропідприємств теж не дискутувалося: влада просто завдала удару по найменш захищених мікро- й малих аграріях, збільшивши вимоги до площі посівів із 500 га до 1000 га, кількості працівників до 50 осіб і річного обороту підприємств до 40 млн грн. А в малого фермера звідки такі параметри?

Тому, коли ми говоримо про труднощі українського експорту, будучи нетто-експортером, з боку держави має бути зрозуміла й цілісна експортна стратегія. Змінились АТЗ з червня 2025 року на нову редакцію угоди – а експортну стратегію Україна переглянула? Які продукти й куди держава може запропонувати аграріям експортувати? Зважаючи на те, що сьогодні експорт завмер, яка поведінка фермера на весняну посівну кампанію, яка стратегія напрацьовується?

Хто розраховує та моделює наслідки – наприклад, введення експортного мита на олійні культури? Адже соя і ріпак наряду із соняшником були двома найбільш маржинальними культурами. Якщо їх обмежують у такий спосіб, значить, структура посівних площ змінюватиметься. Питання – на користь яких культур? Хоча для олійно-жирового комплексу скорочення виробництва сої та ріпаку й розширення посівів соняшника – це плюс. Проте для фермерів, структури посівних площ і середньострокової перспективи та стратегії – це удар, бо сівозміни дотримуватися важче.

Підсумовуючи все сказане, зазначу, що в європейській моделі аграрна політика – це не набір розрізнених рішень, а цілісна система, де ринок землі, доступ до фінансування, правила торгівлі, логістика й вимоги до якості продукції працюють синхронно. Для України сьогодні ключове завдання –  перейти від режиму ручного управління й ситуативних рішень до передбачуваної правилами керованої аграрної політики (сумісної з підходами ЄС).

Євроінтеграція в АПК – це не лише відкриття ринків чи адаптація окремих норм, а вибудова довгострокової стратегії, у якій інтереси фермера, держави й партнерів узгоджені, а правила гри не змінюються посеред сезону. Саме така логіка дає інвестиції, стабільний експорт і довіру всередині країни та з боку ЄС.

ІЦ УАК за матеріалами mind.ua [10]