Мірошніченко "дав по носі" Лупоносову

Принаймні, п'ять тез статті "Україна - Китай: без зерна і без перспектив" [2], в яких згадується моє прізвище, є неправдивими та маніпуляційними. А в деяких аспектах публікація аналітика Лупоносова суперечить не тільки дійсності, а й здоровому глузду.  Я не відповідав би на явні маніпуляції, якщо б вони не мали на меті зачепити найважливіший для України зерновий контракт з Китаєм.

ДПЗКУ отримала китайський кредит під державні гарантії. І, у разі форс-мажору, постраждають гроші українських платників податків. Тому необхідно розставити крапки над "і" і роз'яснити суть деяких явищ, неправильно і непрофесійно розтлумачених аналітиком Лупоносовим.

Отже, по порядку висунутих звинувачень.

1.     Про нібито моє бажання замінити ДПЗКУ на китайському напрямку або приватизувати корпорацію.

Я неодноразово говорив публічно, що дана компанія може бути  приватизована. Досвід інших країн доводить неефективність управління державою такими компаніями. Україна в нинішніх умовах не може працювати у збиток там, де є реальні можливості поповнювати держбюджет.

Умови приватизації - окрема розмова. Необхідний індивідуальний план, а також стратегія розвитку і приватизації. Допускаю варіант статусу публічної компанії, можлива конкурсна приватизація або аукціонний продаж із залученням інвесторів.

Якщо ДПЗКУ приватизувати, продати на ринку або зробити з неї публічну компанію, потрібно врахувати зобов'язання за підписаними угодами. При правильному аналізі, розробці стратегії, правильній переговорній позиції можна знайти рішення цього питання. Я бачу, як мінімум 2-3 варіанти, які могли б обговорюватися сторонами.

Однак, при будь-якому варіанті приватизації, якщо таке рішення буде прийнято, я виступаю за абсолютно прозорий механізм і рівні правила для всіх претендентів. Чим більше буде заявлено інвесторів, тим краще. Це можуть бути і українці, і китайці, і американці.

Потенційним партерами можуть бути представники Середнього Сходу, арабських держав. Завдання держави - забезпечити якісну підготовку та ефективний продаж.

Про можливість заміни в контракті ДПЗКУ. Двосторонні договори підписані, їх потрібно виконувати, а не обговорювати.

Всі інші питання сторони контракту можуть  вирішувати в двосторонньому контакті.

2.     Про те, що Іван Мірошниченко має тісні зв'язки з нинішнім міністром Олексієм Павленком і з екс-керівником ДПЗКУ Валерієм Томіленком.

Я 18 років в агробізнесі. Працював у найбільших світових компаніях, таких як Cargill і Noble, створював і очолював їх представництва в Україні.

Ми працювали з тисячами контрагентів, залучили близько 1 млрд дол. інвестицій в Україну, побудували десятки підприємств і реалізували безліч інвестпроектів.

Безумовно, я знаю всіх топ-менеджерів і власників найбільших українських і світових компаній. В тому числі і названих у публікації людей.

Але факт знайомства не означає наявності спільного бізнесу або інших "тісних" комунікацій.

3.     Про те, що Томіленко і Мірошниченко тривалий час працювали в компанії Glencore і Cargill.

Я і Валерій Томіленко ніколи не працювали разом в одній компанії. Я ж особисто ніколи не працював в компанії Glencore.

4.     Про те, що Олексій Павленко до призначення в Мінагрополітики був одним з партнерів інвестфонду Pharus Assets Management, засновником якого, нібито, виступав Іван Мірошниченко.

Ця заява є помилковою від початку до кінця. Я ніколи не був засновником цього фонду.

Структуру з такою назвою вже довгий час мусують окремі видання. Прикро, що поважне видання РБК-Україна допустило таку помилку.

5.     Про нібито бажання Мірошниченка (за підтримки екс-колег в держкомпанії) замінити ДПЗКУ в контракті з китайцями на наближену до нього COFCO.

Дана теза - найбільш "безглузда і нещадна". Аналітик явно не розуміє, про що пише. Поясню.

Контракт укладений між двома суб'єктами: ДПЗКУ (Україна) і ССЕС (Китай). Компанія "COFCO" (Китай) займає серйозні позиції в галузі в своїй країні. І мені важко уявити, як китайська компанія може замінити в українсько-китайському контракті українську сторону.

У цілому зазначу, що Китай для України - довгостроковий, стратегічний партнер. Експорт у Китай постійно зростає. За ринки Китаю борються всі найбільші країни-експортери: США, Бразилія, Аргентина, країни Європейського Союзу, Австралія.

Українські компанії, які пройшли необхідну сертифікацію і отримали ліцензії на експорт в Китай, також конкурують між собою за цей ринок. Монополізувати цей ринок не можна. В ньому можна перемогти, стаючи найкращим у своєму класі, більш конкурентним і ефективним.

ІЦ УАК за матеріалами РБК