Вчитися на чужих помилках. Л. Козаченко для газети "Сільські вісті"

Мало не щодня наша влада дивує країну і світ якимись аграрними новаціями, котрі, на думку їх авторів, мають сприяти вдосконаленню і захисту ринку сільгосппродукції. Ще не встигли аграрії оговтатися від шоку, викликаного законопроектом №8163, яким передбачається створення так званого державного оператора із монопольним становищем на ринку зерна, як парламент несподівано, без ´рунтовної експертизи, консультацій із учасниками ринку зерна, ухвалює в цілому закон №8324 «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення державної підтримки розвитку сільського господарства».

Згідно з цим законом, Кабмін має регулювати експорт (імпорт) зерна і продуктів його переробки квотами, які розподілятимуться шляхом продажу на аукціонах. Кошти, одержані від цього, спрямовуватимуться на підтримку сільського господарства. Дехто з аграріїв почав цьому кроку аплодувати, мовляв, нарешті держава зробила правильний вибір, ставши на бік виробників, а не зернотрейдерів. Проте наймудріші з них побачили в новації звичайнісіньке окозамилювання. Бо, по-перше, кошти, які експортер заплатить за квоту, він вирахує із закупівельної ціни на зерно, по-друге, бюрократи дістануть у своє розпорядження додаткові фінансові ресурси, які перерозподілятимуть на свій розсуд. Зважаючи на невдоволення в середовищі аграріїв, уряд створив Робочу групу з функціонування ринку зерна, до складу якої увійшли 23 представники різних його секторів і державні посадовці, експерти міжнародних організацій.

— Наскільки правомірні кроки нашого уряду щодо регулювання ринку зерна? — з таким запитанням я звернувся до співголови цієї групи президента Української аграрної конфедерації, голови Ради підприємців при Кабміні Леоніда Козаченка.

— Будь-які заходи, які обмежують вільний рух сільгосппродукції на ринку, — це кроки проти її виробника. Влада пояснює їх шляхетними намірами стримати ріст цін на продовольство. Але це все одно, що стримувати цунамі, бо зростання цін на харчі — загальносвітова тенденція, спричинена низкою факторів: збільшенням чисельності населення, глобальним потеплінням, неврожаями, здорожчанням газу, нафти, металу, міндобрив та ін. Але перш ніж розпочинати боротьбу з високими цінами на продовольство, треба добре обміркувати, за рахунок чого це робити і як компенсувати аграріям їхні втрати від якихось обмежень. Інакше сільське господарство дедалі більше заганятиметься в глухий кут, занепадатиме його соціальна сфера. Якщо ж держава хоче допомогти пересічному споживачеві продовольства шляхом його здешевлення, то мусить взяти на себе додаткові витрати, а не перекладати їх на плечі фермера. Іншими словами, треба шукати можливості надання адресної допомоги малозабезпеченим громадянам, які дуже вразливі до коливання цін на харчі. Для цього слід ефективніше використовувати державні стабілізаційні ресурси Держрезерву і Аграрного фонду і одночасно мізкувати, як збільшити виробництво сільгосппродукції. Якби в країнах ЄС влада дозволила собі раптово змінити правила гри на ринку продовольства задля того, щоб підтримати бідних за рахунок фермерів, це призвело б до непередбачуваних соціально-політичних наслідків, — відповів президент УАК.

— Мабуть, у багатьох провідних зернових державах торік теж зібрали менше збіжжя, ніж очікували. Яким чином вони створювали гарантії своєї продовольчої безпеки? Квотами на експорт чи якимись іншими механізмами?

— Лише три країни серед основних гравців на світовому ринку зерна запровадили торік квоти, або обмеження, на експорт збіжжя. Це Україна, Росія і Аргентина. Причому остання діє у такий спосіб уже три роки поспіль. Окрім збитків в аграрному секторі, бюджетній сфері та втрати позицій на світовому ринку зерна і м’яса, це нічого їй не дало. Якщо до 2008 року Аргентина перебувала у першій п’ятірці провідних експортерів зерна, то тепер вона займає лише 58-ме місце у світовому рейтингу. Окрім того, ця країна втратила інвестиційну привабливість. Тепер взірцем у цьому питанні є Бразилія, в аграрний сектор якої торік було інвестовано понад 20 мільярдів доларів. Наш АПК за більш зваженої державної аграрної політики торік міг би одержати не менше 14 млрд. доларів інвестицій. Це величезні гроші, за рахунок яких можна було б збільшити обсяги сільгоспвиробництва і розв’язати низку соціальних проблем на селі. США останній раз регулювали ринок зерна у середині 1970-х років минулого століття. Зокрема, було накладено заборону на експорт сої, внаслідок чого виробництво цієї культури втратило інвестиційну привабливість. А тому американські та японські банки стали інвестувати величезні кошти в соєву галузь Бразилії. Тож ця країна з кінця 1970-х років перетворилася на світового лідера у цій сфері. Тепер США з приводу цього шкодують і взяли собі за правило більше не вдаватися до жодних обмежень на ринку зернових.

— Чи немає небезпеки, що все продовольче і фуражне зерно буде експортоване з України, зважаючи на те, що воно користується великим попитом у світі? Чи не ліпше було б його пустити всередині країни на виробництво готових харчів: молока, м’яса, круп тощо?

— 2008 року Україна ціною величезних зусиль аграріїв і дипломатів зуміла завоювати третю сходинку на світовому ринку зерна після США та ЄС. Завдяки цьому збільшилися валютні вливання у фінансову систему країни, податкові надходження до бюджету, інвестиції в АПК. Зерно стало впливовим фактором зовнішньої політики України. Керівники держави, побачивши переваги такої ситуації, стали планувати збільшення виробництва зерна до 80 млн. тонн на рік, щоб за рахунок цього посилювати позиції України у світі та розвивати аграрний сектор, зокрема й тваринництво. Це була б правильна, розумна стратегія. Але ж далі балачок справи не пішли. Ми майже нічого не зробили для розвитку зерновиробництва, аби аграрії мали змогу використовувати насіння високих репродукцій, в кілька разів збільшити обсяг внесення мінеральних добрив, переоснастити парк сільськогосподарської техніки, відродити зрошення там, де воно діяло колись, збудувати нові високотехнологічні зернові елеватори. У підсумку — маємо падіння врожайності, яке не можна списати лише на погані погодні умови. Адже полям тих господарств, де земля одержала все, що потрібно, на 100 відсотків, де застосовуються сучасні ґрунтозахисні та енергоощадливі технології, посуха майже не зашкодила.

Проте навіть того обсягу зерна, який було вироблено 2010 року, достатньо для утримання експортних позицій і гарантування продовольчої безпеки країни. У квотах не було особливої потреби. Звичайно, держава могла підстрахуватися, закупивши до Аграрного фонду та держрезерву достатні обсяги хліба. Але якщо вона надалі йтиме шляхом обмеження функціонування ринку продовольства і нічого не робитиме для збільшення виробництва зерна, то така політика рано чи пізно зазнає краху.

— А що ви скажете з приводу появи на зерновому ринку так званого державного оператора?

— За 20 років незалежності України це вже третя спроба держави набути монопольного права діяльності на зерновому ринку. Жодного разу це не мало позитивного ефекту, а навпаки, спричиняло втрати держбюджету. Я не знаю жодного прикладу в світі, коли б державно-комерційна структура діяла ефективно на ринку зерна. Треба вчитися на чужому досвіді і помилках, а не на своїх. Адже чим більше на ринку операторів: приватних, державних, кооперативних — і чим запекліша між ними конкуренція, тим це вигідніше сільгоспвиробникам. Останні теж можуть стати таким оператором, об’єднавшись у сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, так, як це роблять фермери Канади, Франції та інших країн. Але наші законодавці цьому чомусь не сприяють, адже кооперативи і досі не визнані як неприбуткові організації, а на їхній розвиток цього року виділено всього 5 млн. грн. Замість цього — монополізація. Я переконаний, що участь державних компаній у закупівлях зерна та його експорті, розподіл квот — дуже сприятливий ´рунт для корупції.

Ринок сільгосппродукції треба не руйнувати, а розвивати шляхом розв’язання численних проблем. Одна з них — аграрне просвітництво. Фермери розвинених країн знають, як формується ціна на збіжжя, якою вона має бути в порту і на лінійному елеваторі, тому їх ніхто не може ошукати, а наші продають свою продукцію «всліпу», а потім нарікають на те, що їх дурять. А тому треба створити в Україні повноцінну ф’ючерсну біржу, через яку селяни отримуватимуть відомості про світові ціни на сільгосппродукцію і на сьогодні, і на завтра, і на післязавтра, і на півроку наперед, і з допомогою ф’ючерсних контрактів убезпечаться від падіння цін. Натомість держава створила монополіста в особі Аграрної біржі на ринку укладення контрактів щодо експорту зерна та їх реєстрації. Хіба це сприятиме ф’ючерсній торгівлі? Треба виводити знання та мислення наших селян на новий рівень. Це можна зробити з допомогою аграрної освіти та системи дорадництва. Ось до чого реально мала б докласти рук держава.

Селяни також дуже багато втрачають через недосконалість інфраструктури аграрного ринку. У нас логістика (перевезення, зберігання, обробка в порту, дозволи) втричі дорожча, ніж у країнах ЄС, і в 2,5 разу, ніж у США. «Укрзалізниця» — монополіст, тож оскаржувати її тарифи — марна справа. Національної комісії з регулювання транспорту в Україні немає. Водні шляхи не розвинені, автомагістралі теж не розраховані на рух великовагових автопоїздів, лінійних елеваторів маємо лише третину від потреби. Україна має всі можливості, аби найближчим часом поліпшити ситуацію, треба, щоб інвестори могли вкладати кошти, не остерігаючись запровадження квот, експортних мит та інших раптових і необґрунтованих обмежень ринку.

— Що, на Вашу думку, ліпше для українського АПК: Митний союз чи Зона вільної торгівлі з ЄС?

— Ринок ЄС — це півмільярда населення з високим рівнем платоспроможності. ВВП Євросоюзу сягає 16,5 трлн. дол. США. Якщо наша аграрна продукція, особливо та, що має високу частку доданої вартості, дістане вільний доступ до економічного простору євро-спільноти, то це можна буде вважати значним досягненням українського АПК. Але Євросоюз вимагає високої якості та безпечності харчів за прийнятними цінами, аби вони мали змогу успішно конкурувати з тамтешніми товарами, які виробляються в «тепличних» європейських умовах.

Митний союз нараховує 168 млн. осіб із, м’яко кажучи, не дуже високим достатком. ВВП — 1,6 трлн. дол. США, тобто у 10 разів менший за відповідний показник ЄС. Наша аграрна продукція вже є на ринку МС, причому її обсяги збільшуються рік у рік. Отже, для аграрного сектору і для України в цілому більш прийнятним є ринок ЄС. Але щоб стати на ньому повноцінним гравцем, треба багато працювати. Одночасно потрібно дбати про збереження нашої присутності на ринку СНД.

Джерело: Сільські вісті